Столітня волинянка зберегла свою шлюбну сукню

Лідія Миколаївна Драганчук, жителька села Борохів Луцького району, відзначила 100-літній ювілей. 

Вона народилась 4 вересня 1921 року. Закінчила 4 класи польської школи, пережила Другу світову війну, важкі повоєнні роки, заробляла трудодні у колгоспі та ніколи не нарікає на життя.

«Мені завжди добре живеться. Нічого не чую. Оце – найгірше», – відповідає Лідія Драганчук на запитання Район.Історія про найкращі часи у житті.

«Я тутечки родилась, жила і тут працювала. Чоловік з цього самого села був. Старший за мене набагато: на 9 років. Ходили на музики, на вечорниці хлопці і дівчата. Танцювали під гармошку. Там познайомились і поженились. 18 років мені було. Дітей троє у мене: їдна дочка і двоє синів. Маю 8 внуків, 9 правнуків і 2 праправнуки», – розповідає ювілярка.

Лідія Драганчук

Одного сина і доньки вже немає. Найстарший син Павло, якому 2 вересня виповнилось 81 рік, живе по сусідству. Баба Ліда мешкає з середньою невісткою і внуком Андрієм та його сім’єю. Живуть дружно все життя. 

Невістка Галина показує фото, яким понад 80 років. На одній – батько в польській армії, на  іншій – Ліда «ще дівчиною», на ще одній – вона наречена з чоловіком Корнієм. На звороті фотокартки напис «1938 рік».

Читайте також: Повороти долі найстаршої лучанки: від заслання до визнання

Читайте також: Весільні ретро-фото з Волині

«А це – бабине шлюбне плаття!», – невістка, пані Галина, виносить випране і випрасуване святкове вбрання на вішаку.

Баба Ліда усміхнулася, посвітлішала і пожвавішала: у ньому вінчалась, каже. Така мода тоді була. Пошила його одна своячка, яка гарно шила. Нічого не взяла за шиття. Сховала його, а вони знайшли, напам’ять хай буде, кажуть.

Читайте також: «У всіх була одна одіж і в будні, і в свято, проте ніхто не над ким не сміявся», – 78-річна шачанка Федора Жипа

Добре пам’ятає Другу світову війну. Мала вже маленького Павліка:

«Йому був рік, прийшли німці в село, мотоциклями наїхали. Ми спочатку сиділи у схроні сусідньому. Як стали бити, стріляти. Ми почали тікати у сусіднє село, у Підгайці. Перед нами снаряди рвалися. Прийшли туди, там люди у городі пораються, а в нас – война. Ми тамечки цілий тиждень були. І туди німці наїхали. Ми вже спати полягали, виганяють нас усіх з хати. А той наш свояк, що приютив, пострижений наголо. Виводять його розстрілювати. В його теж троє дітей було. Ті діти як почіплялися німцю на ноги, як почали плакати. Десь взявся переговорщик, став говорити з ними і не розстріляли його. Нашиї чоловіки ходили, щоб узнати, що в селі робиться. Приходять, кажуть, що згоріла церква. Снарад попав. Коли вернулись, то німці вже пошли дальше», – розповідає Лідія Драганчук.

Рідну сестру вбили у ті часи. Прийшли з лісу вночі і разом з нею всіх, хто був у хаті повбивали: 13-річну дівчинку і жінку, яка приїхала з Полісся пасти корови, щоб заробити якусь копійчину. Хто приходив: чи бандерівці, чи енкаведисти баба не знає. 

Читайте також: Корилися нацистам, бо всі хотіли жити – спогади шачанина про життя в окупації

Читайте також: Легендарний декан історичного. Останнє інтерв'ю Вадима Кудя

Жили в страху і мовчали, бо прийдуть і тебе заб’ють. Люди говорили, що приходили з Сапогова «брянські»: так на них казали тоді. Рубали сокирами, вбивали, хоронили – ніхто не розбирався. Люди боялись, мовчали і все затихло.

Після війни трудилась у ланці. Обробляла гектари буряків, льону. До машини ходила, яка молотила. Все, що треба було в полі робила. І дітей гляділа, і вдома справлялась, бо господарство було велике, і в колгоспі трудилась. Заробила 25 рублів пенсії на той час. Чоловік помер у 1984 році.

Читайте також: Волинську сім'ю відправили до Сибіру через вигадку про сина-упівця. #ЦінаІсторії

«Поки було здоров’я, то ходила в церкву весь час. Давно вже не була. В дохтора не була ніколи, порошків ніяких ніколи не пила. Двох дітей родила вдома, а одне – в больніци», – каже ювілярка.

На 100-літній ювілей до Лідії Миколаївни Драганчук зібралася уся велика родина: діти, внуки, правнуки і праправнуки. Хоча й не просто було її вговорити піти святкувати у місцеве кафе, адже «хіба в мене своєї хати немає?».

Софія КАЛЮЖНА