Дивом уникнула розстрілу: зв'язкову з волинського села на тортури здала подруга

Зіновія Рубіновська із села Шельвів Локачинського району довго мовчала про те, що їй довелося пережити у молоді роки. Заговорила лише тоді, коли Україна здобула незалежність. 

Про те, що була зв’язковою, про помсту найкращої подруги, про тортури у Луцькій тюрмі і як їй дивом вдалося уникнути розстрілу. Про це пише Мирослава Косьміна у «Вісник+К».

Зіновія тільки по паспорту так пишеться, зазначається в публікації, а в рідному Шельвові її змалку називали просто Зіною. Народилася в багатодітній сім’ї – мав її батько п’ятеро дочок і сина. Майже всі діти, крім найменшого, були у повстанцях. Була зв’язковою й 17-річна Зіна. І зимою 1941-го по неї прийшли. Увірвалися до хати, скрутили руки за спиною, привезли спочатку до сільради. Там в оточенні енкаведистів стояла її найкраща подруга з дитинства. Страшна здогадка різонула: здала! «Як же так? – спитала у неї. – Ми ж з тобою їли з однієї миски і спали на одній печі?!»

«Отак Валя мені помстилася. У мене тоді кавалер з’явився – Антон. І він розказував, що трохи упадав за Валентиною, а потім щось відкинувся, не захтів. А у нас діло до весілля йшло, він уже й дома сказав, що сватів буде до мене засилати. Може, й через це Валя була ображена – хтозна? Бо ж сама на той час стала водитися з жонатим головою сільради. Якось я зустріла її і сказала по-дружньому: «Валя, ти ж така красива дівчина. Невже ж хлопців нема? Нащо тобі здався той старий урод з трьома дітьми? Та й жінка його дуже побивається, плаче». Думаю, вона усе розповіла голові, а той одразу ж вніс мене у списки неблагонадійних», – розповідала потім своїй дочці Зіновія Федорівна.

Зіну разом з іншими шельвівцями відправили спочатку до Локачів, а звідти в Луцьку тюрму. Ледь живою довезли, бо у «чорному воронку» душилися, лежачи один на одному. Там же, у в’язниці, вона побачила свого хлопця Антона Рубіновського, з яким мали одружуватися. Він ще встиг накинути їй на плечі якусь одіж, бо холодно було. Потім їх розділили, і Зіна потрапила в камеру, поряд з якою була кімната для допитів – катівня. Якось там почали мордувати хлопчину. Він просив його добити, не мучити. Страшно кричав, не своїм голосом. Зіна мліла, бо голос хлопця їй здавався дуже знайомим. Коли закривавленого сунули по коридору, вона впізнала у ньому Антона. Бачила тоді востаннє – його розстріляли...

Зіновію звинуватили у читанні нелегальної літератури, декламуванні віршів та пособництві оунівцям. Поки сиділа, пройшла через тринадцятьох слідчих. Згадувала, що найсильніше психологічно тиснув присланий з Росії Муравйов, а ще – товариш Кацков.

«Він мордував мене два тижні, вимагаючи видати товаришів та інших зв’язкових. І на гострий стілець саджав, і за руки підвішував. А однієї ночі затягнув у підвал та прив’язав до стільця. Сиджу, вся затерпла, аж тут десь зверху як сипнули на мене голодні щурі, як почали по мені лазити, гризти, пищати. Ніде більше я так не кричала, як тоді… Я тоді ладна була взяти на себе всі злочини, навіть ті, яких не робила», – розказувала.

Зіновія пам’ятала номери всіх камер, у яких сиділа, кількість заарештованих у них. Наприклад, у досудовій з нею були 73 жінки. І полячки, і циганки, і німкені. Навіть одна чистокровна француженка між ними якогось дива. Лупала лише очима, нічого не розуміючи. Але найбільше, звичайно, було українок.

Йшов червень 1941 року. Полонені простукувалися один з одним і вже знали, що скоро буде війна. Навіть сподівалися, що, можливо, з її початком їх випустять, як це робилося за Польщі. Інакше Зіну чекали десять років таборів – саме стільки їй присудили. У той день, 22 червня, тюремне командування з’явилося лише під вечір. Зчинився крик-гамір: «С вещами – на выход!»

«Чуємо, строять усіх. І раптом – автоматні черги. Здійнявся ґвалт. Той кричить «Мамо!», той «Боже! Рятуйте!» Потім настала тиша, і знову голос: «Кто живой – подняться! Больше стрелять не будем». І знову тра-та-та по тих бідних людях. Коли нарешті усе затихло, почувся гамір усере­дині тюрми, почали виводити з камер інших. До нас зайшов сам начальник – очі зелені і блищать, рукави закочені, руки по лікоть забризкані кров’ю і весь обвішаний гранатами: «Слышали?! Скоро и вас туда же». Ми всі повклякали на коліна, стали молитися. Але за нами так ніхто і не прийшов. Ні в цей день, ні у наступні кілька. Сиділи без їжі і води. Лише коли почули ґелґіт не наш, зрозуміли, що прийшли німці. Нас повипускали, і ми могли вільно ходити територією. А там ями величезні з трупами, лише тирсою і вапном присипані. Калюжі крові, земля ворушиться. Зустріли чоловіка, який весь трусився. Він бачив, як знущалися над смертниками у ті дні: виводили, штиком приколювали до землі і язики відрізали», – згадувала ті страшні дні Зіновія. 

Повернулася Зіна у геть порожню хату. Голо-босо, нічого не залишилося. Батьків за той час уже вивезли з найменшим шестирічним братом у Казахстан. Сестер з чоловіками теж розкидали по таборах. Сіла та й плаче. Коли це – двері рип. У хату ступила мама розстріляного Антона. З рушником та хлібом. Підійшла до Зіни, присіла поряд і каже: «Отако, дитино, ти все рівно мала бути моєю невісткою. Антона нема, але є його старший брат Іван. Прошу тебе: прийми його і перебирайся жити до нас».

Свекруха замінила Зіні маму. Коли її, вагітну, вже після війни знову заарештували, свекруха на колінах через усе село повзла до церкви, плакала і вимолювала невістці свободу. Зіну тоді п’ять тижнів протримали у холодному льосі, все допитували, за що засудили на десять літ? Адже всі документи, судові акти і вироки спалили в тюрмі у перші дні війни.

З «подругою» Зіна замолоду не зустрілася жодного разу. Вона одразу виїхала із села. Натомість прощення за дочку просили її батьки. Одного дня вони прийшли і стали падати в ноги: благали врятувати, переховати у себе їхнього сина, який теж був в УПА. Мовляв, у Зіни його ніхто не шукатиме. Не відмовила, звісно ж, сховала. Отакі бувають повороти долі.

Зіновія Рубіновська народила і виховала з чоловіком Іваном чотирьох синів і дочку. Калину вона назвала на честь свого псевдо. Прожила довге життя і померла при повній пам’яті на 94-му році життя. Чотири роки тому. 

За словами доньки, її мати діждалася незалежної України, про яку мріяла понад усе. Де був який мітинг чи виступ – там вона. Їздила в Київ, Львів, зустрічалася з Чорноволом, Лук’яненком. А останні роки життя  добивалася зведення пам’ятника воїнам УПА та шельвівцям, розстріляним у Луцькій тюрмі. Шість років виїздила по містах і селах, уточнювала списки. А потім збирала гроші, пенсію свою туди вкладала. І було їй казали: «Нащо ти ворушиш? Це сталося давно, кому треба цей пам’ятник!». Але вона таки добилася свого. І  стела тепер височіє в селі поряд з церквою.