Як неможливе стало можливим: у Луцьку презентували книгу про волонтерів, які відродили українську армію

У Луцьку презентували книгу співробітниці Інституту національної пам’яті, журналістки Наталки Позняк-Хоменко, в якій вона розповіла 28 волонтерських історій про 2014-2015 роки.

Книгу «Волонтери: сила небайдужих» презентували 27 травня у Волинському краєзнавчому музеї. Там побувала журналістка Район.Луцьк.

Книга стала продовженням серії видань Українського інституту національної пам’яті про російсько-українську війну, започатковану книгами «Дівчата зрізають коси» (автор – Євгенія Подобна) та «Капелани: на службі Богу й Україні».

До Луцька завітали Наталка Позняк-Хоменко та одна з героїнь «Волонтерів», авторка книги «Доця», письменниця й волонтерка Тамара Горіха Зерня. Обидва видання привезли на зустріч у музей.

За словами Наталки Позняк-Хоменко, у книзі «Волонтери: сила небайдужих» зібрані історії людей з усіх регіонів України, від Волині до Донецька, які у 2014 році фактично вдягнули й озброїли українську армію. Зокрема, є й історія про допомогу волинським військовим із 51-ої ОМБр. Проте, книга не лише про закупівлю одягу та збір грошей.

«Тоді волонтери не просто вдягнули армію, вони зробили набагато більше. Вони дали військовим розуміння, чому ті воюють і за що вони воюють», – розповіла Наталка Позняк-Хоменко.

За словами авторки, на початку бойових дій були не тільки добровольчі батальйони, а й ті, кого раптово мобілізували, забрали з мирного життя. Для них волонтери, які під обстрілами везли вітання від рідних, або дитячі малюнки, давали відчуття, що вони справжні захисники.

«Там були люди, яких просто висмикнули з мирного життя. Вони часто не розуміли, що відбувається. Але коли до них починали ставитися, як до героїв, вони починали підтягуватися до цього образу, створеного в суспільстві. Зараз армія набагато більш мотивована», – зазначила авторка.

Наталка Позняк-Хоменко також розповіла кілька історій, які можна знайти на сторінках книги. Про те, як з окупованого й обстрілюваного Луганська рятували жінку та її паралізованого чоловіка через дзвінок родички з Німеччини. Як за день збирали декілька десятків тисяч гривень, терміново необхідних для перших поранених. Як дядя Гриша з Херсона без обох ніг і пальців на руках збирає гроші і раз на місяць їздить на передову.

«У цій книзі дуже багато історій про те, як неможливе стає можливим», – додала авторка.

Тамара Горіха Зерня звернулася до аудиторії з питанням, чи є в залі ті, хто воював або якимось чином долучився до волонтерства. Піднялося кілька рук, а тоді з залу хтось вигукнув, що всі допомагали, хто чим міг. Тоді письменниця пояснила, що запитує це на всіх своїх презентаціях, і зазвичай виявляє дуже багато людей, які так чи інакше зачепив початок військових дій.

«Я слухала пані Наталю і згадала, які ми тоді були відчайдушні. Нам здавалося, що ми біжимо спринт і це все скоро закінчиться, що це тимчасово. Ми завжди дуже поспішали на передову, бо хвилювалися, що поки все зберемо, там війна закінчиться. Ми якось не помітили як це тимчасово затягнулося до зими, а тоді на роки», – розповіла Тамара Горіха Зерня.

Письменниця розповіла, що вирішила написати «Доцю», коли зрозуміла, що люди втомилися і їм нецікаво читати про війну, не цікаво читати спогади солдатів чи документальні матеріали. За її словами, вона вирішила написати книгу, яку просто цікаво читати, написати детектив, бойовик, любовну історію, від якої читач не зможе відірватися і таким чином прочитає про війну.

Читайте також: Волинський краєзнавчий музей отримав книгу Михайла Драгоманова

Тамара Горіха Зерня також поділилася, що досі не розуміє як деякі люди можуть жити так, ніби війни нема, жити у якомусь своєму світі. У цей момент з відчинених вікон долинула музика з дитячого свята біля Палацу учнівської молоді, яку далі було чути впродовж усієї розмови.

А говорили про, здавалося, дуже далеко для Луцька реальність окупованого Донецька. Письменниця розповіла про те, що в героїв «Доці» є справжні прототипи, які допомагали українській армії, перебуваючи фактично в заручниках окупаційної влади.

«Були люди, які дійсно допомагали нашим в аеропорту, дійсно були корегувальниками, виводили людей, були розвідниками. Дійсно до останнього дівчата варили їжу і возили з окупованого Донецька на наші блокпости, щоразу проїжджаючи спочатку блокпости бойовиків. Я не знаю, як вони це витримали», – додала Тамара Горіха Зерня.

Попри складні історії волонтерів та роздуми про війну і наше далеко не досконале суспільство, авторки та присутні дійшли висновки, що тоді ми все ж вистояли. І, якщо знадобиться, вистоїмо знову.

Читайте також: Вперше за 80 років: синагогу в Луцьку передали іудейській громаді