Гула велика машинерія: як працював пружинний цех Шацького промкомбінату

02 Лютого 2021, 11:36

1507

Ганна Климівна Грицюк

У 1969 році жителька села Самійличі – Ганна Климівна Грицюк приїхала до Шацька разом з подругою в пошуках роботи. Куди ж ще було звернутися, як не в місцевий промкомбінат. Новостворене підприємство поступово розвивалося: у ньому відкривалися нові цехи та невеличкі майстерні, а для людей з’являлися робочі місця.

Директор Іван Якимович Ковальчук з радістю прийняв жінок, адже на той час відкрилася майстерня з виготовлення лляної мотузки, яку в народі називають «копичником» (нею зазвичай фіксували копиці сіна під час перевезення). Отак і назбиралася чимала кількість робітниць природної майстерні. Чому природної? Тому що «приміщенням» для невеликого виробництва слугував сосновий ліс неподалік озера Велике Чорне, а робота тривала лише у теплу пору року, – пише газета «Шацький край».

Читайте також: Гула велика машинерія – як працювала майстерня з виготовлення штучних квітів

Процес проходив приблизно так: дві майстрині витягували з тюків пасма довгого лляного клоччя та фіксували на саморобному станку, відходячи при цьому на далеку відстань.

А третя – повертала ручку механізму, який скручував їх, утворюючи при цьому мотузку. З десятка таких виробів, довжиною у 50 метрів, робітниці формували бухти.

«А як приємно було працювати влітку у прохолоді соснового лісу! Водночас дерева, яких було набагато менше, ніж зараз, пропускали доволі сонячного світла. Від цього ставало затишно і тепло. Навкруги цвірінькало птаство, яке надихало і нас на співи. У такій романтичній атмосфері швидко минали робочі години та зовсім не відчувалася втома», – ділиться приємними спогадами жінка.

Та як воно ведеться у природі, теплу пору змінила холодна, і майстринь перевели до пружинного цеху. Через рік хтось повернувся на сезонні роботи знову, а пані Ганна залишилася працювати у цеху майже до закриття підприємства. Такому рішенню сприяло бажання мати стабільність та вищу оплату праці.

Звичайно, приміщення пружинного цеху – це не соснова галявина і там панувала зовсім інша атмосфера. Адже від металу, обробленого мастилом, бруднилося усе навкруги, а від цементованої підлоги тягнуло холодом. Колектив налічував до двадцяти осіб, серед яких було вісім жінок.

Читайте також: «Щоб потрапити в диванний цех необхідні були відповідні рекомендації та хороші зв’язки», – Віра Денисовець про роботу в промкомбінаті

За роботою бригад в обох змінах керували майстри Василь Котович, Володимир Мокін, Павло Ліщук. Тут робота була тяжчою і потребувала спеціального устаткування.

Саме з ним чоловіки поводилися на «ти»: на двох однотипних станках з дротяних бухт формували пружини, а на чотирьох інших – клепали, тобто фіксували їх. Спіралевидні деталі скручували жінки.

Робітниці також плели металеві сітки, каркасами яким слугували вигнуті окови: два рядки пружин з’єднували зі спіралями. Кропітка робота проходила під спів українських народних пісень.

Через прочинені двері їх відгомін долинав до інших цехів. Одна з жінок так гарно виспівувала про нещасливе кохання, що сама плакала, і від цього наверталися сльози в інших.

Читайте також: Історія Шацька у ретро-світлинах: 50-70-ті роки минулого століття

Цілий день відстояти на ногах було нелегко, а від холоду рятували стелажі, які клали під ноги. Від забруднення одяг захищали спецхалати, а от руки, чорні по лікоть, доводилося довго та ретельно відмивати господарським милом та тирсою, якої було достатньо на пилорамі.

Особливо було складно привести до ладу чорні нігті. І тому працівниці робили все можливе, аби за них не довелося червоніти. В той час тирса слугувала, як косметичний скраб.

Нехай краще червоними від тертя будуть руки. Спецодягом, мийними засобами та рушниками робітників забезпечувало підприємство.

«Та незважаючи на некомфортні умови праці, ми, жінки, на роботу йшли, як на свято. На випрасуваних сукнях та спідницях чітко красувалася кожна складка, а на ногах були одягнені лише капронові колготи, і ніякий холод на це не діяв. Хіба молодих, здорових та енергійних могло щось зупинити? Навіть втома, й та невідомо куди дівалася. Про втрачене здоров’я жалієш лише зараз. Але повсякчас тепліє на душі від спогадів про ті часи, коли з нетерпінням очікувала новий трудовий будень. А Шацьк гудів, неначе вулик і годі було привітатися з усіма, хто повертався чи йшов на роботу у промкомбінат», – закінчує свою розповідь Ганна Грицюк.