Поведінкові лінії волинян у ставленні до Голокосту

Волиняни, як ніхто інший перенесли на собі усі тяготи війни. Можливо, в силу свого прикордонного розташування, пройшли все, що внесло у повсякденне життя це серйозне випробування.

Виокремлюючи поведінкові лінії волинян, свідків трагічних подій Голокосту у ході війни, слід виділити наступні групи:

1. Співчуваючі євреям. До цієї категорії відносимо не лише праведників світу. Існували й окремі незначні прояви співстраждання та намагання надати допомогу. У спогадах людей ми дізнаємося, як люди подавали євреям, яким вдалося врятуватися, якісь харчі – кусок хліба чи солоний сир, інше.

В окремих людей, на рівні підсвідомості, сприйняття чужої болі не залежало від національних ознак іншої людини. Як правило, таких людей ми оцінюємо як на сходинку вищих у моральних характеристиках.

2. Траплялося, що волиняни рятували євреїв, не знаючи про їх національну приналежність. Уже після перших масових вбивств євреї навмисне приховували свою національність, щоб врятувати таким чином своє життя.

У селі Жидичин Ківерцівського району у колишньому Палаці митрополитів розміщувався у війну дитячий притулок із Києва. Там були діти-євреї. Притулок утримували за рахунок місцевих жителів, які поставляли продукти для харчування дітей.

Згодом їх стали забирати до себе в дім. Так, Бондарук Олена Іванівна забрала до себе дівчинку Тамару. Після того, як німці пішли з села, у 1944 році дітей перевезли назад у Київ і дівчинка написала листа, в якому зізналася, що вона – єврейка.

3. Люди, які відчули з євреями спільну біду. Відомо, що масові розстріли проводилися нацистами не лише над євреями, а й над українцями та ромами.

На хуторі Циганка (нині село Ольганівка Рожищенського району ) до війни мирно співіснували чехи, поляки, євреї, роми та українці. Восени 1942 року німці палили село Кульчин та всі хутори навколо нього, у тому числі і хутір Циганка.

За свідченнями очевидців люди втікали у ліс та ховалися,проте окремі з них не змогли сховатися від куль або ж вогню.Такі є приклади можна навести і в інших спалених селах Волині.

Читайте також: Історія жінки з Четвертні яка вижила під час Голокосту

4. Деяка частина мешканців Волині займала позицію спостерігача, оберігаючи в першу чергу свою родину і турбуючись про власне життя. На перший план тут виходив інстинкт самозахисту, який певною мірою пояснював навіть співпрацю з окупантами.

Місцевих жителі залучали до таких робіт, як викопати чи засипати яму, в яку кидали вбитих євреїв. Реакція таких людей на побачене ними була неднозначною, тому що це не стосувалося їх особисто і було для них чужим і неприйнятним явищем.

В одному із свідчень про євреїв згадали одну фразу «Відносно червоних жидів – в окрузі таких не зосталося. Німці вигубили всіх іудеїв». 

Карел Беркгоф відмічає, що звіти німців не дають однозначної картини ставлення неєврейського населення щодо євреїв. У вересні 1941 року айнзацгрупа СС доповідала, що «майже ніде населення не можна підбурити до активних кроків проти євреїв».

5. Були у середовищі волинян і люди, які ретельно приховували своє справжнє ставлення до розправ над євреями, що певної мірою теж пояснювалося страхом бути знищеним, покараним вслід за євреями, які не доводилися ні родичами, ні близькими за національною ознакою. Серед таких були і мародери, які йшли і забирали речі, які лишалися після вбитих євреїв. 

6. Поведінка та вчинки людей нерідко зумовлювалися релігійними переконаннями. Серед цієї категорії людей слід виділити дві групи. До першої відносимо тих, хто вважав євреїв перш за все іновірцями.

Цікаво, що у ХІХ столітті священик Свято-Георгіївської церкви села Кульчин Ківерцівського району у Церковно-приходському літописі пише, що «євреїв не люблять, бо вважають їх «христопродавцями».

Інші ж усвідомлювали християнські моральні установки, як любов до ближнього і при цьому незалежно якої національності. Як правило, у селах велику роль відігравали погляди місцевого священика, який, особливо у важкі часи, мав величезний вплив на свою паству. Серед них були і антисемітисти, і люди, які рятували євреїв, ризикуючи власним життям.

7. Незначний прошарок сільського населення становила інтелігенція. Це переважно були вчителі початкових шкіл, які також достатньою мірою впливали на формування громадської думки.

Поряд із ними ставали і випускники гімназій та шановані у селах люди старшого або ж літнього віку, до думки яких прислухалися. Це були формальні або ж неформальні лідери. Самих же учителів українського походження було досить мало.

Їхні вчинки були ще більш суперечливими. Повіривши у те, що німці врахують прагнення українців до незалежності, вони спочатку підтримували окупантів та навіть їх каральні акції проти євреїв. Однак жорстокі розправи з невинними українцями змусили їх змінити свою позицію. 

Читайте також: Життя єврейського населення на рідкісних світлинах міжвоєнного Луцька

Специфічною рисою українського села є те, що саме ці авторитетні у громаді люди створювали загальну атмосферу сприйняття явищ Голокосту населенням.

У тих селах, де був розвинутим націоналістичний рух, виразнішими були прояви антисемітизму, в інших, як наприклад у селах Камінь-Каширського району, як свідчать роми, людей не розрізняли за національною приналежністю, а за людськими якостями.

Траплялися випадки, коли жителі Волині опинялися перед лицем смерті за допомогу євреям у роки війни. Терентій Парфенюк із села Мізоч Рівненської області нелегально поставляв яловичину в гетто.

Коли про це дізналися, його вироком була – смерть. Саме цієї кари заслужили разом із ним два євреї, які теж брали у цьому участь. Спочатку Терентія водили вулицями з великими дошками на спині й на грудях, на яких написали, що його покарають смертю за спілкування з євреями.

Потім мала бути показова смерть. Для цього в центрі Мізоча на площі змайстрували шибеницю й примусово зганяли всіх людей.Лише завдяки слізному вмовлянню доньки Парфенюка – Ніни, його відпустили. А євреїв все-таки, повісили. За той час Терентій весь посивів.

Читайте також: Біль на віки: як у таборі смерті «Тростенець» нацисти знищували євреїв

На території Волині були цілі єврейські містечка. На окраїні Цуманського лісу колись вирувало бурхливим життям єврейське містечко Софіївка, де мешкало понад п'ять тисяч чоловік.

Тут були три синагоги, католицький костел, школи, багато магазинів, різноманітні майстерні. Жителі містечка займалися торгівлею, ремісництвом, землеробством, посередництвом. Коли прийшли гітлерівці, в Софіївці вони створили поліцейську управу і гетто.

Окупанти перетворили Софіївку в місце для концентрації євреїв з інших населених пунктів. В серпні 1942 року, гітлерівці і поліцаї розстріляли понад 1,5 тисяч євреїв. Восени того ж року було зігнано сюди їх до трьох тисяч чоловік.

Їх теж розстріляли. Будинки і господарські споруди розібрали та вивезли в інші села; територію, на якій розміщувалося містечко – розорили.

Спогади про цю нечувану жорстокість викликали в очевидців відповідну реакцію: страх, сполох, співстраждання, в деяких –  байдуже «наша хата скраю».

Отже, лінії поведінки або ж сприйняття єврейських погромів були неоднорідними. Із вищеперечислених можна виділити три основні моменти.

Перше, це активне співчуття та участь в порятунку. Друге, це пасивне сприйняття або просте спостереження – «добре, що це не стосується нас». Третє, це безпосередня участь у розстрілах, яка зумовлювалася як добровільним (айзацгрупи), так і примусовим характером (залучення місцевого населення до викопування або засипання ям тощо).

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Іраїда МАЙДАНЕЦЬ