Про культурне життя єврейського Володимира-Волинського розповіли у новому інтерв'ю «Фронтери»

Завдяки проєкту «Фронтера» можна дедальніше дізнатися про культурне життя і забуті імена Людміра – єврейського Володимира-Волинського.

Мабуть, найбільше з-поміж жителів древнього Володимира про єврейське минуле міста знає музикант, композитор і дослідник Володимир Музиченко.

Він одним із перших озвучив на широкий загал тему життя єврейської спільноти у Володимирі у міжвоєнний час, трагедію Голокосту, імена єврейських поетів, науковців і святих, уродженців міста, а також проблему збереження культурної спадщини.

Володимир Музиченко

На основі своїх пошуків і досліджень Володимир Музиченко написав книжку «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади м. Володимира-Волинського», англомовний переклад якої презентував у Гарварді.

Нині готується до друку доповнене перевидання, а команда «Фронтери» поспілкувалася із паном Володимиром про відомі й забуті сторінки та імена нашої історії.

– Як виглядав єврейський Володимир до Другої світової війни: наскільки чисельною була громада, де в місті були єврейські райончики, яким було соціальне розшарування?

– Поняття «до Другої світової війни» дуже широке, аж до створення світу. Якщо мова про міжвоєнний період (від Першої світової війни), можна сказати, що єврейське населення складало від 38 до 51% від загальної кількості населення. Статистично це виглядало так:

– А ще раніше, 1892 році, єврейська громада складала 78 % населення міста. Більшість євреїв мешкали у центральній частині міста − на вулицях Фарній, Ковельській (Пілсудського), Синагогальній, Криволуцькій, Риловиці (Луцькій), Поштовій, Сокальській, Водопойній та інших. Зрозуміло, що існувало соціальне розшарування у громаді, і заможніші володіли будинками різного призначення у центрі міста, де вони були дорожчі. Цим пояснювалась і наявність молитовних будинків у різних місцях, де збиралися для молитви щосуботи і на свята послідовники різних течій юдаїзму, серед яких були послідовники руху «ХаБаД», Карлін-Столінські, Турійські хасиди та інші. Втім, розшарування було не лише за матеріальним статусом, але і за світоглядом, політичними переконаннями. Як і в будь-якому суспільстві, серед євреїв були люди віруючі і світські, з марксистськими переконаннями і їх опоненти. Як і кожен народ, євреї міста мали своїх геніїв і шарлатанів, своїх героїв і негідників.

– Яку роль відігравали представники єврейської національності у життєдіяльності міста, самоврядуванні? Чи активно комунікували з поляками й українцями, чи жили більш осібно, окремою общиною?

– Певна відокремленість справді існувала, вона була зумовлена насамперед релігійними законами. Прозелітизм, як і міжконфесійні шлюби, зовсім не заохочувалися як у юдеїв, так і у християн. Тому таке явище, якщо траплялось, ставало предметом для емоційних розмов,. Зрозуміло, світські євреї були більш відкритими для контактів з представниками інших громад – української і польської. Життя йшло своїм шляхом, і різні за національністю і віросповіданням родини торгували, спілкувались між собою, живучи по-сусідству, їхні діти, бавлячись разом, обопільно вивчали мови і фольклор своїх однолітків. Єврейська громада була частиною цього міста, його життя в усіх галузях (освіта, медицина, торгівля тощо). Існували єврейські бібліотеки, лікарня, народний банк, будинок для людей похилого віку, фотостудії, сиротинець, діяли політичні партії. Цілком природньо, що євреї брали участь у керівництві містом. У 1928  року заступником бурмістра (міського голови) був член правління Народного банку Гірш Шеймес, а на муніципальних виборах 1929 року євреї отримали половину місць у міському правлінні – 12 із 24.

– Що відомо про культурне життя єврейського Володимира?

– Культурне життя в місті того часу було зовсім не таким, яким його бачать сучасні володимирці. Більшість євреїв були віруючими, тому святкування були прив’язані до релігійних свят, а дозвілля зосереджувалося у будинках вивчення Тори, де велись палкі теологічні дискусії. В синагоги запрошували відомих канторів, котрі радували своїм співом людей на службах в синагогах і молитовних будинках як на великі свята, так і в кожен Шаббат (Суботу). У хоральній синагозі був хор, про який із захопленням згадували в мемуарах ті, хто емігрували до Землі Обітованої до початку Другої світової війни, й ті, кому пощастило вижити в жахливий час Голокосту. Втім, світських та неортодоксальних євреїв вже цікавили мистецтво, література, театр. Діяла театральна трупа, яка з великим успіхом грала вистави для містян єврейською мовою.

Хоральна синагога

Тут починали свою творчу діяльність всесвітньо відомий поет і перекладач Кегос Кліґер, поет Йосеф Сікулер. В місті діяло три бібліотеки: товариства «Тарбут» і бібліотека «Менделі» (організації сіоністів). Бібліотека імені Шолом-Алейхема – за її статутом, датованим 1923–1930 рр., фактично була громадською організацією із членськими внесками. У статуті зазначено, що діяльність закладу виключає політичну і релігійну діяльність. Її метою декларувалося виховання духу товариськості й зацікавленості в суспільному житті, проведення презентацій, концертів, сімейних вечорів; організація музичних і драматичних гуртків. Також в місті діяли два кінотеатри. Найздібніші з тих, хто міг собі це дозволити, навчались у гімназії, яка давала високий рівень знань. Її випускники навчались у престижних європейських університетах. Гімназисти мали великий авторитет у місті і гордо носили свою форму, виділяючись серед містян не лише формою а й культурою поведінки. Дуже цікаво про це писав у своїх мемуарах Макс Шехтер у нещодавно виданій заповідником «Стародавній Володимир» книзі «Щоденник вчителя».

– Наскільки взагалі Володимир-Людмір був і зараз є важливим пунктом на духовній чи культурній мапі єврейського народу?

– До сьогодні «Людмір» або «Людмир» є назвою, яку використовують у спілкуванні в єврейському світі. Більше того, не раз стикався з комічними ситуаціями, коли до мене звертались перевізники або водії, які не могли зрозуміти, куди їм везти пасажирів: їхні навігатори відмовлялись знаходити такий населений пункт, а пасажири нервували. Гості телефонували мені, щоб я пояснив водієві, в якій області України знаходиться це місто, де є могила великого рабина Шломо Готліба Карлінера, до якої вони летіли з іншого континенту, щоб помолитися.

Так, наше місто є серед таких важливих для єврейської спільноти місць, як Меджибіж, де народився засновник хасидського руху Баал Шем Тов; Умань, де похований його правнук раббі Нахман. Без перебільшення скажу, що наше місто в єврейському світі шанується як і Єрусалим, оскільки ті, хто живуть там, поряд зі Стіною Плачу, прилітають сюди і так само моляться, лишаючи квітлех (записки) зі своїми проханнями до Всевишнього і раббі Шломо.

– Про кого з відомих євреїв, уродженців Володимира, варто розповідати широкому загалу?

– Насамперед це, звісно, Шломо Карлінер. Не варто також забувати і про Людмирську Діву та її роль у єврейському світі. Залишаються неперекладеними українською поезії Кегоса Кліґера і Йосефа Сікулера. Так само сьогодні недоступна українською дуже цікава книга «Людина людині вовк» Януша Бардаха, відомого хірурга. Є й інші цікаві єврейські особистості, народжені у Людмирі.

– Наскільки у місті збережені місця, які можуть допомогти розповісти його єврейську історію? Які з цих місць варто відвідати/показати зацікавленим туристам?

– У Володимирі мало що лишилося з архітектури, пов’язаної з єврейською громадою. Найгірше, що було зруйновано велику хоральну синагогу і єврейське кладовище. Це сталось тому, що на зміну одному тоталітарному режиму прийшов інший, який після фізичного знищення євреїв нацистами поставив за мету знищити духовні основи – пресу, літературу, театри, школи, синагоги і кладовища.Підняти свій голос проти фізично не було кому. Одиниці, які вижили після Голокосту, не хотіли закінчити життя в таборах Сибіру. Сьогодні жодна з вулиць не носить імен видатних земляків-євреїв, не нагадує своєю назвою про громаду, яка їх населяла.

Залишилися декілька будинків, які свого часу були школами. Один із них ось-ось знесуть (будинок єврейської школи для дівчат «Бейт Яков» на вул. Драгоманова). Є будинок Талмуд-Тори із зіркою Давида, що належить сьогодні нашому ВПУ.

Талмуд-Тора

– Єврейське минуле багатьох інших захудноукраїнських містечок яскраво проговорюють в художній літературі – це й історія євреїв Бучача в романі Софії Андрухович «Амадока», і трагедія єврейської родини у Збаражі в дитячій книжці Надійки Гербіш «Ми живемо на краю вулкана», наприклад У Володимирі ж про це взагалі мало хто знає і мало хто згадує?

– Ми маємо наслідки багатовікової тотальної антисемітської і антиюдейської пропаганди і практики аж до Голокосту. Негативне ставлення до «інших» вкорінене дуже глибоко у свідомості суспільства, що проявляється в різних формах і нині. І я не можу сказати, що це суспільство делегує у владу лише людей, вільних від стереотипів і високодуховних. Про рівень інтелекту не кажу – це інша категорія. Саме це дзеркало суспільства, яким є обрана ним влада, і транслює у своєму ставленні справжній стан речей.

Так, наприклад, у Павлівці (колишньому Порицьку) сільська громада багато років ігнорує мої прохання відремонтувати пам’ятник розстріляним євреям - їхнім землякам. Пам’ятники, встановлені за гроші міжнародних організацій в інших місцях, псують місцеві вандали. Встановлені, підкреслюю, не за гроші громади, яка би вшанувала пам’ять своїх земляків, яких ця громада не захистила з тих чи інших причин. Саме тому в містечках нема кому піднімати цю проблему на місцях. Євреїв винищили фізично.

Про Володимир я би так однозначно не казав. Про єврейську громаду тут знають. Так, в 1989 р. встановили монумент біля села П’ятидні поряд з могилами закатованих євреїв – «всього» через 45 років після звільнення міста від нацистів. Згоден – це була політика СРСР. Так, у 2014 році, встановили пам’ятник в місті – «лише» через 70 років (і вже «лише» через 13 років після розвалу СРСР), хоч і не з ініціативи міської влади, але потрібно віддати належне керівництву міста, яке підтримало мою пропозицію і сприяло в реалізації, та жителям міста, які допомогли матеріально - поділилися своїми (часто дуже скромними) доходами. Є й інші позитивні моменти. АТМ «Володимир» свого часу зняв два фільми на цю тематику, видана моя книга, готується до друку її доповнене видання. Учні шкіл досліджували і висвітлювали історію євреїв міста в учнівських наукових роботах, які перемагали на всеукраїнському рівні. Але ми досі не маємо жодної назви вулиці, яка би нагадувала про єврейську половину (а в деякі історичні періоди і більше) міського населення. В той час, коли іменем Людмирської Діви названа вулиця не десь, а в Єрусалимі. Жодного знаку нема на місці розстрілу і спалення євреїв третього гетто біля села Фалемичі. Нема такого знаку біля будівлі тюрми за валами древнього городища, де нацисти і НКВС залили землю кров’ю володимирців різних національностей. Для встановлення дорожнього знаку «Меморіал жертвам Голокосту» потрібне було втручання Народного депутата (як і для паспортизації цього меморіалу). Звернення громади просто ігнорували. Ні, на словах, звісно, кожен новий голова райдержадміністрації і райради був «за», запевняли у намірах вирішити питання. Але лише на словах… В той же час надавали допомогу у прибиранні, брали участь у жалобних заходах.

1

Меморіал на місці розстрілу у П’ятиднях

Ми багато років самі викошуємо дороги і могили на Меморіалі. Але витрати на утримання цих могил не повинні лягати на плечі небайдужих городян – кошти мають бути передбачені в бюджеті. Не думаю, що залучення школярів до прибирання там – це виключно правильний шлях.

Пам’ятний знак на Шевченка

Пам’ятний знак

День початку масових розстрілів єврейського населення має бути в переліку офіційних заходів міста і району, а не проводитись «для галочки» в день пам’яті Бабиного Яру в Києві. Тут був свій «Бабин Яр». Досі залишаються нерозкритими кримінальні справи про систематичні випадки наруги над братськими могилами євреїв у п’ятиднівському меморіалі. Мене вражав цинізм правоохоронних органів, які роками відмовлялись порушити кримінальну справу. Зробили це лише після втручання Генеральної прокуратури.

– Чи потрібно повернути єврейські сторінки в історію Володимира, яку ми розповідаємо людям, більше акцентувати на ній?

 – Ці сторінки нікуди не поділись. Акценти періодично зміщує влада. Об’єктивні і неупереджені історики і журналісти повинні просто говорити правду. Треба лише не фільтрувати історичні факти на догоду модній ідеї, або тій чи іншій тимчасовій владі. Вчителі історії міста мають висвітлювати історію Володимира об’єктивно і різнобарвно: місто було населене представниками різних народів і релігій. Це і буде чесне навчання історії. У нас же все висвітлюється майже виключно християно- і україноцентрично. Я вже чую хор обурень. Не варто. Я про розумний баланс, не більше.

Я хотів би знати: хто з істориків за фахом чи музейних працівників міста сьогодні працює по цій темі в архівах, особливо центральних? А там, повірте, багато цікавого…Раніше доступ до архівних документів строго обмежувався «компетентними органами», сьогодні ж дослідити свій родовід може будь-хто. Потрібно віддати належне діяльності співробітників заповідника Стародавній Володимир – їхня праця по збереженню спогадів старожилів заслуговує на увагу і повагу.

Все неоднозначно. Заради справедливості потрібно бачити все різнобічно. До всього підходити об’єктивно. Працювати є над чим, і завжди буде. Потрібно лише розуміння заради чого. Я думаю, заради миру.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК

Матеріал підготовано в рамках проєкту «Фронтера», який реалізується за підтримки Українського культурного фонду.