Геноцид ромів на Камінь-Каширщині

Федора Гречковська – мешканка села Видерта сучасного Камінь-Каширського району Волинської області, яка у вересні 1943 року переховувала двох дітей, що вижили в час розстрілу 60 ромських родин.

Шістьом осиротілим дітям допомогли врятуватися інші тамтешні українські та польські сім'ї. Серед врятованих – частина ромської родини коваля Каленика, яка проживала в селі Нуйно сучасного Камінь-Каширського району Волинської області.

Односельці кілька разів попереджали його про небезпеку, не виказували поліції, що розшукувала ромів, називаючи сивочолого коваля українцем. З-поміж членів цієї родини, що врятувалися в час геноциду, – Парасковія Стоянович.

Парасковія Стоянович та Микола Юзепчук стали останніми героями мобільної виставки «Людяність над безоднею пекла», яку підготувала Громадська організація «Мнемоніка» з Рівного.

Вона присвячена велетням духу й людяності, які в умовах тотального насильства, кровопролиття й нечуваної кризи гуманізму рятували ближнього на теренах Західної Волині (сучасні Рівненська та Волинська області).

«Друга світова війна – час небаченого в історії людства кровопролиття. У ті роки на теренах України і Волині зокрема відбулися геноциди євреїв та ромів. Жертвами різкого загострення міжнаціональних взаємин 1943–1944 років стали українці, поляки, чехи. В умовах паралізуючого страху, на допомогу жертвам геноцидів й етнічного насильства приходили ті сміливці, хто цінував людське життя понад усе», – пояснюють автори виставки.

Вересневого дня 1943-го року поліція здійснила акцію концентрації ромів з села Видерти та інших населених пунктів сучасного Камінь-Каширського району Волинської області.

Так організовано один із найбільших розстрілів ромів (поруч із вбивствами в Ратному й Камінь-Каширському) на Волині. Тоді в селі Видерта розстріляно приблизно 60 ромських родин. Це – одна із акцій геноциду ромів, що здійснювався третім Рейхом у Європі в роки Другої світової війни.

Очевидці розповідали про цю трагедію так: «У Видерті всіх циган зігнали в клуню і розстрілювали, а кого не розстріляли – добивали багнетами. Три дівчинки утекли. Одну наздогнали і багнетом убили, а інша, шестирічна, впала на ріллю, і мама на неї впала.

Маму багнетом добили, а дівчинці пальчики відрізало. До тієї кучі побігло багато ромів, і всіх біля дівчини стріляли, добивали». Пережити розстріл пощастило небагатьом.

Так, Миколу Юзепчука власним тілом закрила мати, а скривавленого 10-ти річного хлопця невдовзі знайшов його двоюрідний брат. Рани скривавленому хлопчині перев'язала місцева фельдшерка.

Читайте також: 88-річний лучанин розповів про розстріл ромів у селі на Камінь-Каширщині

Микола Юзепчук – ром, який вижив у час розстрілів у села Видерта

Інших щасливців, які вціліли під час розстрілу, рятували поодинокі тамтешні українці й поляки. Зокрема, одну з уцілілих дівчат, що лежала в калюжі крові, знайшла жінка, яка принесла дитину в свою хату і вилікувала.

Можливо, це була Федора Гречковська – самотня українка жінка, яка врятувала двох дітей, яким дивом вдалося вижити на місці розстрілу. Серед врятованих – частина ромської родини коваля Каленика, яка проживала в с. Нуйно сучасного Камінь-Каширського району Волинської області.

Односельці кілька разів попереджали його про небезпеку, не виказували поліції, що розшукувала ромів, називаючи сивочолого коваля українцем. Серед врятованих членів цієї родини – Парасковія Стоянович.

Парасковія Стоянович – одна із ромок, якій пощастило виживи в час геноциду

Її розповідь про довоєнне життя ромів на Волині, пережите в час геноциду, яку ласкаво надали організаторам виставки керівник проекту «Зневажений геноцид. Доля ромів у зоні німецької окупації України під час Другої світової війни» Микола Тяглий та німецька організація «Bildungswerk für Friedensarbeit», - нижче.

Інтерв'ю з Парасковією Калениківною Стоянович

Парасковія Калениківна Стоянович, 1930
село Тростянець, Ківерцівський район, 10 жовтня 2017 рік

— Як була зима, Ви всі жили в будинку?

— В будинках. Будинки мали.

— Ви винаймали чи у Вас була своя хата?

— У нас була своя хата. Мій батько работав, мав свою хату. А як хочем їхати, хочем походити, то батько отдихає – і поїхали. Од села до села. Так, як цигани. Мали дрючки, шатро розпинали – і так уже ми були всі. А в батька дітей багато було. Мій батько зроду не мав такого, шо з цею полюбиться, а піде з другею. Він одну мав: маму мою.

— У мами один був чоловік – Ваш батько?

— Так.

— Як Ви кочували, то багато циган із Вами їздило?

— Багато. Десять, п'ять, вісім… Мені було десять літ. То я нікого не мала. Ні кавалєров, нікого не мала. Мене батько глядів, шоб не шлялася. Наш батько був хороший. І мати була хороша. Вони любили, шоб не шлялися діти. Як тільки пішла замуж – шоб жили! Було повно тих, шо шлялися, но мій батько не понімав таких людей.

— У тому селі, коли Ви жили взимку в хаті, то там ще були цигани?

— Були цигани. У Нуйно. Камінь-Каширський.

— Багато їх там було?

— Багато. Но мій батько був луччий – коваль хороший був. І серпи робив. Нового серпа зробить і (нерозбірливо). І дає, шоб жали. Тоді вже з моїм батьком розплачуються. Нічо не кажуть. Мій батько багато дітей мав. Але він на роботі був. І серпи робив, і плуга зробить. Коваль. (нерозбірливо) Нігде плуг у бік не піде. (говорить нерозбірливо)

— А Ви ходили до школи?

— Як Вам сказати… Мені ж не брехати, я вже стара. Я в школу не ходила. Мене батько бив, шоб я ходила в школу. Не ходили. Война була. Де циган зловлять – убивають. А мого батька всьо люди понімали, всьо його знали. Самі ховають, не дають. Як питають: «Де цигани?» Мого батька не чіпали. (нерозбірливо говорить)

— А до війни Ви ходили до школи?

— Я – нє. Не ходила в школу. Село Нуйно, Камінь-Каширський район. І там Залісся. Там тільки батько ходив і кував. І ніхто нас не чіпав: ні німці, ніхто. Не давали - казали, шо тут нема такого.

— Чи пам'ятаєте Ви, як Ви почули про те, що війна почалась? Хто Вам сказав?

— Люди мого батька понімали. Прийшли до хати, вже нам хату дали, зробили, і кажуть: «Каленику, нігде не йди з хати, то будеш живий». І ми всі вже в хаті були. І ніхто не пішов. Кажуть: «То будеш годувати дітей – вони виростуть і підуть учитися».

— Ваш батько не був на війні?

— Нє, не був на войні, бо многодітний. Нема кому глядіти. Мати моя була. Мати циганка, гадала. І я гадала, як побільшала, покрепшала.

— А Ви чули щось про німців? Як говорили в селі про німців?

— Переказували моєму батькові: «Каленику, там і там німці, у тому селі». Нуйно, Залісся.

— (інша жінка) Розказувала, шо забіг до її батька дєд, років 70, і каже: «Каленику, тікай бо мого…» Не батько, перепрошую, а внук забіг до дєда. Каже: «Тікай, бо мого дєда вбили нємці».

— (син) Мама, а як у погребі ховались…

— (Інша жінка) У погріб ховалися, такі льохи поробили. Отак-о хата, і як іти в хату – льох такий великий. І ми під тим були. Погріб був. (нерозбірливо говорить) Отак ми були.

 — Ми в школу ходили, училися, але нас ховав батько од німців. Приходить і каже: «У вас є тут цигани?» «Немає циган. У нас такої нації немає». Так казали на мого батька.

— Були такі, що приходили й шукали саме циган?

— Шукали, казали: «Де у вас цигани живуть?»

— А хто це приходив? Що то були за люди?

— Прийшли такі люди, убійци, кажуть, шо шукають. А батько мій каже: «Шукайте. Нема нічо. У мене льоха нема, у мене нема нікого, я сам один, я коваль». А батька любили й німці, бо він коваль.

— А зброя в тих солдат була якась?

— Так, була зброя. А батько каже: «Нема в нас нічого». Люди не пустили нас. За моїм батьком ціле село йшло. Мого батька, може, і забили би, але не дали люди. За ним голову клали. Каже: «Моя мати не гадає, нічо, бо вона не вміє». Каже: «Українка».

— А ті, хто приходив і шукав циган, німецькою говорили чи українською?

— Це українці були. Бандери!

— (син) Це поліцаї були.

— Мені було годов десять. У мого батька було багато дітей. І шкодували. А я ходила вчилася. Знаєте, які діти були циганськії?

— А якщо приходили в село бандерівці, люди ховалися?

— Ховалися. Мого батька ховали. Прийдуть бандери, кажуть: «Тут є цигани?» А він каже: «Нема».

— А німців боялися?

— Німців боялися. Лякалися, дітей лякали, боялися діти ходити скрізь.

— Як Ви думаєте, чому шукали саме циган, а не українців? Нащо їм були потрібні саме цигани?

— Я за тим не ходила, я не знаю. А на мого батька не скажуть, шо він циган був. А ми в льохи ховались. Підійдуть, подивляться – нема нікого. А мій батько в селі Нуйно вигодувався.

— Були такі випадки, що забирали циган із Вашого села?

— Забирали, вибирали, але поверталися, сказали нам, шо то не цигани. А мій батько був сивий, то ніхто не скаже, шо він циган.

— У селі Видерта був розстріл людей, Ви пам'ятаєте це?

— Пам'ятаю.

— Ваших батьків забрали?

— Забрали. Як у Видерті забрали мого батька, а німець каже: «То не циган». Каже: «Додому їдь».

— А з циганами що робили?

— Циган побили там у Видерті. Багато побили. Бо вони кочували, їздили скрізь, шатра ставили.

— (син) Каленик сам умер?

— Батько мій сам умер. Не забрали, його пустили.

— Ви бачили, як Ваших батьків забирали у Видерту?

— Бачила. Усі діти пішли.

— Ви пам'ятаєте, як німці їх у машину садили, забирали?

— Пам'ятаю.

— Ви бачили це своїми очима?

— Бачила. Їх у машини садовили, одвозили. Ями викопали – і стріляють. Поставлять – і стріляють. А на мого батька був мужик, там тільки мужики були, українці, каже: «Туда його, то не циган». А цих побили.

— А матір Вашу?

— Одпустили й матір. Мати вмерла моя.

— Вашу маму теж забрали разом із батьком, а потім відпустили?

— Ми осталися, бо в нас було много дітей. Усіх циган стріляли, а батька й маму забрали, повернули додому назад.

— А скільки приїхало німців, коли забирали циган?

— Машина ціла. Подходила - й ішли. Табор іде прямо на хату. Уже батько нігде не виїжджав із села. Боялися. Там, недалеко, у селі, чути, шо стріляють, там стріляють, а мого батька вже не чіпали. Уже був начальнік такий, шо мого батька знав. Каже: «Каленик! У нас нема циганів». (говорить нерозбірливо)

— А звідки їх забирали, коли ловили ці поліцаї? На вулиці чи з дому?

— Прямо на вулиці. Додому йдуть, забирають і ведуть.

— А Ви бачили, як їх у машину садили?

— Бачила. Начальник мене пихає, бо в школу ходили ж ми. Каже: «Ану виходьте, додому! Я вам покажу». Нуйно, Камінь-Каширський, Залісся. Там вода, криниця. З першого разу спалили хату. На другий раз уже нам построїли хату і вже не чіпали, до нас не йшли, уже казали, що ми не цигани.

— А хто спалив хату?

— Ті, шо приїжджали. Бандити ті. Батько ковальом був. Тоді вже мужики батька мого не пустили з села. Ми сиділи.

— А хату спалили ще перед тим, як батька Вашого забрали?

— Так. Спалили хату. А ми вже сиділи в такої юрточки, зробили нам таку. Криниця була. Вода. Даже відра побрали, усе побрали, нічого не оставили. З квартами ходили, пили воду.
Мені було 10 літ. Я з 30 году.

— А ті військові, які до Вас приходили, говорили німецькою чи українською?

— Приходили німецькі.

— А говорили німецькою?

—  Ні, по-українськи.

—  А ті, що забирали людей із вулиці, теж були в німецькій формі?

—  Да, да , так як німці. Німецька форма. А говорили по-українському.

—  А кого ще тоді ловили на вулиці? Тільки циган чи ще й українців?

—  Усіх брали. Але не говорили. Моєму батькові сказали, шоб він не говорив. Мої батьки були білі. Коси були білі чи сивії. Мати моя була білая, хороша така була. Нас батько добре глядів. І мати, аякже!

—  А що сталося з тими людьми? Кого застрелили? Кого, з тих, кого Ви знаєте, убили?

—  Я вам не скажу, бо нас не було, ми повтікали. Мужик, українець, сказав: «Утікайте, бо й вас поб'ють».

—  Куди Ви втекли?

—  Ми втекли в ліс. А там мого батька знали.

—  А Ви знали Олю, у якої пальчики поламані були, яка в ямі врятувалася? Як вона врятувалася?

—  Знала. Вона батькова племінниця, моя двоюрідна сестра.

—  Вона ж була в тій ямі, її звідти витягнули?

— Витягнули. Таку велику яму викопали. Усіх циганів поставили й стріляли. І в тій ямі Оля лежала.

—  А хто її дістав звідти? Витягнули її?

— Витягнули. Бо вже пішли німці, уже нема нікого. Покинули - й усьо. У мене сестри є. То вони повтікали. Батько каже: «Я з малими дітьми остануся, а ви тікайте».

—  А хто врятував Олю?

—  Прийшов мужик, каже: «То моя дочка, ходи сюда». І забрали до мого батька. І забрав батько. Ми всі в школу ходили. І мужик прийшов. З батьком моїм хазяїн. Каже: «Бери дітей і виходь, тікай із села».

—  А до школи Ви ходили ще перед війною?

—  Так.

—  Скільки Вам років тоді було?

— Це було 10 літ.
—  (інша жінка) Вона була молодша, ішла до другого класу (не чути, шум).

—  А після розстрілу у Видерті, де Ви жили?

—  (інша жінка) Ми переїхали, ти ж розказувала.

—  Ми переїхали.

—  А куди?

—  На Луку, на Залісся.

—  А Ви одразу ж переїхали після розстрілу?

— Переїхали. Сказали батькові мужики: «Каленику, тікай».

— Ви зовсім там не жили більше?

—  Нє, переїхали зразу.

—  А хто ще з Вами тоді переїхав?

—  Тільки моя сім'я переїхала, більш не було нікого. Бачите як німці робили? Як тільки дивляться, шо табор великий – так налітають зразу. А там на мого батька казали: «Тут нема в нас циганів». Нам казали тікати ми забралися й поїхали. У Видерті вибили начистую геть. А ми коло криниці сиділи. Мужик каже нам: «Тікай, бо у Видерті всіх вибили начистую». А батько каже: «Комина побили нашого». Казав мужик: «Тікай, бо й тебе поб'ють». Бо знали, шо тут ше є цигани коло криниці, коло води. Осталася та хата, та тільки комина побили нашого. Ми тоді повтікали.

—  А як Ви переїжджали? На конях чи на машині?

—  Була пара коней у батька. Не знали, чи то циганські, чи мужицькі. І віз був. Казали: «Запрягай і тікай».

 — І мама, і тато поїхали?

— Так, усі поїхали.

— А вже як переїхали на нове місце, то не кочували?

— Нє, не кочували, сиділи на місцях. Мій батько не любив кочувати. Коваль був. Де зайде – там робить.

— А на новому місці ще з'являлись німці?

— Ні. Уже там прийшли й не появлялися. (повторює вже сказане) На новому місці не було. Тихо було. Всілися ми.

— А які це були роки? Ще війна йшла?

— Війна йшла. Чуєм: там були, там були. А ми вже їхали туда. Батько забрав дітей – і на рабринах. Поїхали. (нерозбірливо говорить) І ми приїхали сюди, до Голоб. 40:18 А мої старші сестри повтікали. Нема! Покинули нас. А ми малі пооставалися. Я вже сама старша була, я гляділа. Мій батько коней глядів. І якщо таке – то кінь – і поїхали. Вертаються назад дивитися, чи є - нема. І ми з батьками вже далеко поїхали. Так ми осталися живі. Я не знаю, чи мені було 9 літ чи 10, але я була сама старша, бо ті сестри повтікали.

Мій батько на мене каже: «Гляди дітей, нікуда не йди!» Я кажу: «У школу треба!» «Не треба тобі школа! Хай война кончиться – підеш у школу». Боялися ми. Де кого побачимо – уже всі тікаємо, уже ми на конях.

— Це якщо бачили когось чужого?

— Ну як люди їдуть. (нерозбірливо говорить) Так ми осталися. Криниця була. Та тілько єден комин остався. Був начальник. Бандера самий. Він боявся, шоб мого батька не забили. Каже: «У тебе много дітей». А ми були малі.

— А хтось із Вашої сім'ї у Видерті під час розстрілу загинув?

— Моя сестра Олька, швагер Антон. Геть усі мої попропадали. Нема всіх. Уже замуж вишла моя сама старша Олька за Антона. Вони гляділи мого батька.

— То вони там загинули?

— Загинули. Постріляли їх там.

— Скажіть будь ласка, Ви дозволяєте нам використовувати ці матеріали, це інтерв'ю?

— Пожалуйста, я не протів.

Читайте також: У Луцьку виставка про геноцид ромів на Волині