Подружжя врятувало єврейську сім'ю ризикуючи життям власних дітей

15 Вересня 2020, 12:00
2786

Сім'я Герасимчуків – мешканці села Шубків, що неподалік міста Тучин Рівненської області, в час Голокосту врятувала родину Ісаака Хомута.

Запропонувавши останньому допомогу, Павло Герасимчук дотримав свого слова: він організував втечу із гетто Поліни Хомут та її 8-річної доньки Лаури. Згодом до них приєднався й Ісаак.  Подружжя Герасимчуків переховували євреїв упродовж 18 місяців. 

Тучин – невелике містечко на території Волинського воєводства, що у міжвоєнний період перебувало у складі Польщі. У період окупації третім Рейхом, Тучин був районним центром у складі гебіту «Рівне» (генеральна округа «Волинь–Поділля» рейхскомістаріату «Україна»).

Станом на сьогодні – селище міського типу Тучин Гощанського району Рівненської області. Згідно перепису населення 1921 року, у цьому містечку мешкало 2159 євреїв.

Станом на червень 1941 року в Тучині, ймовірно, проживало близько 2,6 тисячі євреїв.

Голокост у Тучині

Армія третього Рейху армія окупувала Тучин 6 липня 1941 року. У липні та серпні того року місто перебувало під управлінням військової адміністрації (Ortskommandantur). З 1 вересня 1941 р. в містечку було сформовано цивільну адміністрацію.

Місто стало центром Тучинського району, що входив до гебіту «Рівне». У Тучині сформовано пост німецької жандармерії, якому підпорядковувалися загони місцевої допоміжної поліції.

Із окупацією Тучина армією третього Рейху, створено міліцію та «місцевий уряд», які очолювали брати Прокоп та Максим Поліщуки. Одним із першочергових завдань новостворених організацій стала реєстрація всіх тучинських євреїв.

Читайте також: У Рівному презентують дослідження вчених про Голокост

Сім'я Гересимчуків
Сім'я Гересимчуків

Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»

Міліція розпочала укладати списки комуністів та євреїв ще до прибуття нацистських підрозділів у Тучин. Вже в перші дні окупації в цьому містечку відбувся погром, ймовірно спровокований представниками окупаційної влади.

«У ніч на 6 липня 1941 року поліцейські (приблизно десять чоловіків) у супроводі одного німця вирушили до будинків у єврейському кварталі, щоб вчинити погром.

Озброївшись підручною зброєю, такою як дерев'яні палиці з набитими цвяхами та сокири, вони їхали від дому до дому…Загалом було вбито близько шістдесяти цивільних. Вони били чоловіків, жінок та дітей до смерті.

Одну єврейку, Поліну Хомут та її юну доньку Лауру, нападники побили до втрати свідомості», - зазначає про ці події американський історик Джаред Мак-Брайд.

Глава сімейства Хомутів Ісаак знайшов допомогу для своїх поранених у час погрому дружини та доньки в одного з польських лікарів містечка Тучин. Поки Поліна та Лаура отримували медичну допомогу, Ісаак вийшов поглянути, що відбувалося на вулиці.

Побачене він описав так: «Ззовні я побачив руйнацію, яку принесла ця ніч жахів. На вулиці все ще лежали трупи. З будинків й досі доносились пронизливі крики».

Влітку і восени 1941 року в Тучині створено єврейську раду (Judenrat); євреям наказано носити наручні пов'язки із зіркою Давида (згодом замінені на жовті нашивки спереду і позаду верхнього одягу в районі грудей), запроваджено практику примусових робіт; євреям заборонено залишати межі містечка.

Вони страждали від систематичних грабунків та конфіскацій майна. Втрата цінностей призвела до того, що згодом євреї Тучина не мали на що вимінювати їжу і часто через це голодували.

5 вересня 1941 року рейхскомісар Еріх Кох видав наказ всім містечкам зі значною кількістю єврейського населення здійснити геттоїзацію. У Тучині місцевий юденрат зміг відкласти її на деякий час завдяки підкупу німецьких урядовців.

Проте, влітку 1942 року представники місцевої управи поскаржилися гебітскомісару в Рівному на те, що в їхньому населеному пункті досі не створено гетто.

У процесі його постання, місцевий юденрат знову зміг підкупити представників німецької адміністрації та добився того, що гетто залишалося не огородженим аж до вересня 1942 року.

Його огородили 19–21 вересня того року напередодні ліквідації (23 вересня). В гетто опинилися близько 3 тисяч євреїв (окрім мешканців Тучина, сюди примусово переселили юдеїв із оточуючої сільської місцевості).

Павло і Любов Герасимчуки
Павло і Любов Герасимчуки

Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»

Не бажаючи смиренно загинути, бранці тучинського гетто 23 вересня 1942 року підняли повстання. Лідери місцевого юденрату Гершель Шварцман та Мейр Гіммельфарб наказали підпалили гетто.

У безладі, що зчинився через пожежу, близько 3 тисяч бранців почали тікати в різні сторони. Нацисти та місцева поліція, що напередодні оточили гетто з метою його ліквідації, почали хаотичну стрільбу по втікачах.

Але під покровом ночі близько половини бранців змогли втекти. Протягом наступних днів більшість з них потрапили до рук нацистів і допоміжної поліції, які прочісували навколишню місцевість у пошуках євреїв.

На четвертий день після повстання, приблизно 300 жінок (переважно – матері маленьких дітей) добровільно повернулися назад, не витримавши важких умов життя в лісі.

Із близько 700 людей, які залишилися в лісі і не були схоплені в перші дні після повстання, лише 20 дожили до звільнення (1944 рік).

Сім'я Герасимчуків

Павло та Любов Герасимчуки проживали в селі Шубків разом із дітьми Клавдією, Галиною та Миколою. У 1935 році Павло познайомився з єврейським торговцем із Тучина Ісааком Хомутом. Вони заприятелювали і налагодили ділові контакти.

Павло, Любов Герасимчуки ти їхній син Микола
Павло, Любов Герасимчуки ти їхній син Микола

Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»

Із початком нацистської окупації в липні 1941 року, Павло Герасимчук запропонував своєму єврейському колезі допомогу: якщо виникне така необхідність, він сховає його сім'ю в себе вдома.

У вересні 1942 року почали ширитися чутки про підготовку до ліквідації тучинського гетто. Саме тоді Ісаак Хомут вирішив скористатися пропозицією свого українського сусіда.

Але перша спроба втечі була невдалою, і Хомутам довелося повернутися в гетто.

Галина Гаврищук
Галина Гаврищук

Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»

Лаура Оберлендер про першу спробу втечі з Тучинського гетто: 

«Мій тато згадав про свого друга Павла, що був його дуже хорошим клієнтом. Ми – я, мама, тато і сестра – спробували дістатися до його ферми. Ми вийшли з гетто. По дорозі ми зустріли кілька юнаків.

Нам потрібно було перетнути річку, а в них був човен. Вони взяли нас у човен і намагалися витрусити з мого тата все більше і більше грошей.

Вони погрожували, що викличуть поліцію і, зрештою, зробили це. Ми стали тікати, але вони схопили нас. І це було вже неподалік від ферми Павла Герасимчука.

Вони забрали нас назад [у гетто]. Я не знаю чому вони не вбили нас одразу, а відправили назад у гетто. Вони сказали, якщо ми спробуємо втекти ще раз, то нас очікує миттєва смерть».

На подив сім'ї Хомутів, наступного дня Павло Герасимчук сам приїхав у гетто та допоміг організувати втечу. Він почув про те, що родину Хомутів схопили поблизу його села та зрозумів, що вони намагалися дістатися до нього.

Павло Герасимчук приніс із собою сільський одяг та перевдягнув у нього дружину Ісаака Поліну та його молодшу доньку Лауру. Остання пригадує про те, як це відбувалося: «Павло прийшов до гетто. І він приніс сільський одяг із собою.

Він сказав до мого тата, що не може взяти його зараз, але зможе спробувати вивести його дружину та дітей під виглядом своїх дружини та дітей. Він одягнув нас (мене і мою маму) у селянський одяг.

Ми повільно залишили гетто і пішли з нього без будь-яких проблем. Наступного ранку вони закрили гетто».

Поліна Хомут та її 8-річна донька Лаура того вечора відправилися в села Шубків, де їх чекали Герасимчуки. Через кілька днів Ісаак приєднався до дружини та доньки.

Сам він пережив ліквідацію гетто в укритті, попередньо передавши старшу доньку Ханеле українській родині, яка обіцяла подбати про неї. Але в день акції ці люди видали дівчинку представникам окупаційної влади і вона загинула разом з іншими.

Клавдія Кучерук
Клавдія Кучерук

Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»

Павло добре знав, що, переховуючи євреїв, він ризикує власним життям та життям своєї сім'ї. Час від часу до нього доходили чутки про трагічну долю тих українців, які допомагали євреям переховуватися: нацисти їх розстрілювали.

Читайте також: Сім'я праведників народів світу переховувала 12-річну Фейгу

У якийсь момент страх змусив його на мить пожалкувати про свій благородний намір. Через кілька тижнів переховування він нагадав Хомуту, що погодився переховувати його сім'ю лише деякий час і попросив піти.

Хоча податися Хомутам було нікуди, вони почали збиратися, аби залишити дім під покровом ночі. Увесь день Павла мучила думка про те, що він відправляє людей на вірну смерть і, прийнявши рішення в моральній дилемі, він дозволив їм залишитися.

Того ж вечора Павло розпочав будівництво сховку під підлогою одного з господарських приміщень. Так обіцянка про тимчасовий прихисток перетворилася на постійну допомогу протягом 18 місяців окупації містечка армією третього Рейху.

Єврейська сім'я залишилася в Герасимчуків до кінця війни. Весь цей час вони постійно ховалися у двох схованках, споруджених на землі Герасимчуків. Любов Герасимчук та її діти носили їм їжу.

Лаура Оберлендер про Павла Герасимчука:

«Ми залишилися із цим селянином до кінця війни. Він тримав нас 18 місяців. Це було дуже ризиковано для нього. І він не хотів тримати нас. Він говорив, що хвилюється не за себе, а за своїх п'ятьох дітей. Їх могли б вбити.

Німці увесь час ходили в пошуках євреїв. Я не думаю, що він мав намір тримати нас так довго. Він приходив і говорив – завтра вранці я принесу вам трохи молока та хліба і вам потрібно буде піти в пошуках [іншого] притулку.

Але потім він приходив до нас і говорив: «можливо ви грішні, але ця дитина не зробила нічого поганого, чим вона заслужила на це?» Він плакав і зрештою так і не зміг прогнати нас.

Він постійно казав: «знаєте що, сьогодні дуже холодний день? Давайте зачекаємо до завтра. Можливо завтра буде тепліше. І так тривало 18 місяців. Він був янголом».

Час від часу темними ночами Хомутам дозволяли вийти на подвір'я розім'яти ноги та подихати свіжим повітрям. Господарям довелося багато в чому обмежувати себе, щоб прогодувати ще трьох осіб – украй складне завдання в умовах окупації.

Напередодні визволення, відступаючі нацистські війська дислокувалися в селі Шубків. П'ятнадцять солдатів зайняли сінник Герасимчуків. Протягом двох тижнів вони жили буквально над головами євреїв.

У цей період налякана українська сім'я навіть не могла принести їм їжі. Виборюючи життя, вони страшенно голодували. Зі спогадів Лаури Оберлендер:

«Німці влаштувалися в хліві, де ми переховувалися. Це був великий хлів. По обидва боки було сіно, а посередині іноді він залишав коней. Німецькі солдати лежали зверху на сіні, а ми були знизу.

Ми чули навіть, коли німці закурювали цигарки. Я була дитиною. Мій тато тримав свою руку на моєму роті постійно – днями й ночами. І що ж зробив селянин?

Він відв'язав собаку, щоб він бігав по подвір'ю і, якщо німці почують якісь звуки, вони б подумали, що це собака. Він також завів коней всередину хліва.

І коли німці запитали його навіщо він так робить, він відповів, що на вулиці дуже холодно і так буде краще для коней.І так тривало кілька тижнів. Ми жили разом із німцями. Я не уявляю, як ми змогли вижити з німцями безпосередньо над нами».

Після звільнення Герасимчуки повернули врятованим золотий годинник, переданий їм Ісааком Хомутом як плату за півторарічну допомогу. Незабаром Ісаак, Поліна і Лаура залишили Україну.

Влаштувавшись в США, вони відновили зв'язок зі своїми рятівниками. Зі спогадів Лаури Оберлендер: «Коли ми вийшли зі схованки в сіні назовні, я пам'ятаю, що сонце було таким яскравим, що я не могла дивитися.

Я була дитиною і хоча б могла ходити, а мої тато і мама [від кількамісячного перебування у зігнутому стані в схованці] не могли навіть стояти. Павло дав їм палиці, щоб вони могли спиратися.

Я не пам'ятаю, здається він переправив нас через річку знову. Але він дуже боявся, що його побачать з нами. Він не хотів, щоб його друзі чи сусіди дізналися, що він переховував євреїв. У тому ж господарстві жив його брат, який нічого не знав про нас».

15 березня 1990 року Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем удостоїв Павла і Любов Герасимчуків почесним званням «Праведник народів світу».

Пізніше цим званням пошановано й їхніх дітей – Клавдію, Галину та Миколу.

Читайте також: Праведник народів світу з Трохимброду

Коментар
16/06/2024 Субота
15.06.2024
14.06.2024