Ткацтво на столітніх верстатах: у Брунетівці зберегли давнє ремесло

05 Вересня 2020, 17:14

3330

Село Брунетівка вирізняється тим, що там до сьогодні розвивається одне із найдавніших ремесел українського народу, яке має багатовікову історію і глибокі традиції, – ткацтво.

У сусідньому Поліському цей вид господарської діяльності і народного мистецтва також ще досить поширений і ткацькі станки тут не припадають пилом. Один із них знаходиться у музейній кімнаті місцевого Будинку культури.

Учасники художньої самодіяльності часто беруть його на різні обласні та районні фольклорні фестивалі. Але все одно ні в Поліському, ні в будь-якому іншому старовижівському селі, немає стільки станків, як у Брунетівці. Тож, по суті, її у нас можна назвати унікальною.

«Ткацькі навики передаються з покоління у покоління. Мене, наприклад, навчила їх моя мати. Вона ж і показувала, як налаштувати всі елементи станка. Нічого складного у цьому немає. Якщо добре вміти, то його можна скласти за якихось 15-20 хвилин», – розповіла місцева жителька Катерина Мазурик.

Як зазначає 76-річна жінка, кілька десятиліть тому у Брунетівці ткали багато полотна на рушники. Брали для цього льон або ж їздили за нитками у Брест. Зараз роблять майже виключно килими, або, як кажуть на Старовижівщині, ходніки.

Читайте також: На самоті і без світла: як живеться єдиному мешканцю хутора у Глухах

«Використовуємо для цього різний старий одяг. З нього нарізаємо смужки, які потім одна за одною і створюють різнокольоровий виріб. Тчемо його суцільним, а вже потім за потребою ріжемо на необхідну довжину», – додає Галина Волох.

Катерина Мазурик і Галина Волох демонструють свої вироби

Такий ткацький верстат зберігається у Будинку культури села Поліське

Такі ходніки завжди слугують зручним покриттям на підлозі, а ще ними по селах застилають лавки у весільних шалашах.

«Дуже вони знадобилися, коли одружувався мій син Василь. А тепер я стараюсь для внуків Тараса та Іри», – зауважила Катерина Мазурик.

За ткацтво брунетівчанки беруться після різдвяних свят. Саме тоді заносять станки до хати, налаштовують. А далі, особливо довгими зимовими вечорами, починає кипіти робота. Вона кропітка, але цікава.

«36-метрового ходніка я виткала за чотири дні. На це у мене пішло два мішки різного старого одягу», – розповіла пані Катерина.

За підрахунками жінок, нині у їхньому селі налічується 9 станків, які активно використовуються. По скільки їм років, важко й сказати, бо ніхто вже не пам’ятає, ні коли їх робили, ні майстрів, котрі б уміли виготовити такий виріб.

Очевидно, за сто, а то й більше. Господині й до цього часу дивуються із них, адже вони сконструйовані без жодного гвіздка, з дуже добре обробленої деревини. Ті ткалі, котрі їх не мають, позичають в односельчанок. Добре, що стародавні знаряддя ткацтва збереглися до нині, бо з ними і господарські потреби можна задовольнити, і культуру, вміння та звичаї нашим молодим землякам передати.

Юрій КОВАЛЬ

Фото автора