Богдан Бернадський про «Форналівщину», або історію однієї авантюри. БЛОГ

27 Січня 2020, 17:02
1806

Відсвяткували ми чергову річницю так званого Дня Злуки. І, як завжди у такі дні, знову обговорювалась тема національної єдності.

У нас про це взагалі побалакати люблять. Найбільше – ті, хто, намагаючись приватизувати право на патріотизм, найбільше ту єдність і розколюють.

І знову повторювалась фраза, що вже набила оскомину, про трьох українців і двох гетьманів. Нічого приховувати, фраза таки має під собою належне підгрунтя. Втім, не більше й не менше, аніж у будь-якого іншого народу. І, врешті, були у нас часи, коли усі українці, незважаючи на походження чи політичні уподобання об’єднувались задля досягнення спільної мети.

Зазвичай, це було, коли перед нами поставав страшний ворог. І, коли у керманичів різних політичних сил вистачало кебети та волі до об’єднання. Один з таких періодів припав на 20-ті роки ХХ століття, а події, що тоді відбувались зачепили і наші Локачі.

Волинь тоді опинилась під владою панської Польщі. Зайве казати про окупаційний режим. Зауважимо лише, що окупанти активно взялись за завершення того, що у свій час намагався зробити на Волині Столипін (під іншими, польськими назвами проводячи усілякі парцеляції та комасації) – зробити бідних злиденними, а багатих – багатшими.

З уточненням, багаті тепер мали бути однієї національності – польської. А для придушення опору населення, до вже існуючої репресивно-каральної системи додали польові суди, котрі, без зайвої мороки виносили смертні вироки у справах, які на звичайному процесі каралися більше ніж п’ятьма роками ув’язнення.

Волинський воєвода тоді так охарактеризував тогочасну ситуацію:

«Ми мусимо визнати, що місцеве населення ненавидить нас. Коли не вживемо рішучих заходів, то зустрінемося з дуже неприємними наслідками».

І заходів вони вжили. На захоплені землі стали переселяти осадників, як правило – колишніх офіцерів та підофіцерів польської армії. Одразу після їх приїзду вся влада із сіл передавалась в осадницькі колонії. Вони мали польського солтиса, бо українець не мав права ним бути. Щоб розпалити міжнаціональну ворожнечу, і пришвидшити асиміляцію українців, власті ІІ Речі Посполитої окрім вищезгаданих пільг ввели і зменшені податки для польського населення.

Із створенням колоній осадників польська влада вбивала аж трьох зайців. Передусім здійснювалась асиміляція національних окраїн.

По-друге, окупаційний режим збільшував чисельність наглядачів за місцевим населенням. Варто зауважити, що ні першу ні другу мету окупанти ніколи особливо не приховували.

Вінценти Вітос – лідер Строніцтва Людового, що зазнав репресій при Пілсудському відверто заявляв, що лише польський селянин здатен закріпити за Польщею землі на «східних кресах», оскільки здатен їх освоїти і захистити. Освоювати і захищати зрозуміло, доводилось від місцевого населення що вже давно освоїло ці землі. Тож, урядом було передбачено і обов’язкове озброєння осадників, для чого було організовали військове товариство «Стшелєц».

По-третє, позбавивши українців землі, осадники вдавались і ще до одного прийому примусового виселення. На сезонні роботи запрошувалась робоча сила тільки із центральних околиць Польщі. Таким чином розпалювалась і міжнаціональна ворожнеча, що ставала серйозною перешкодою об’єднання українських і польських трудящих у боротьбі за свої права.

Зайве казати, що після цілої низки війн економіка краю була знищена, біженці, що повертались, заставали тут пустку, чимало з них померли від голоду. Окупаційний режим ситуацію не покращував. На додачу до всього, протягом двох років на Західній Україні був неврожай. Голодомору вдалось уникнути завдяки масштабній допомозі з Радянської України. Лише до Ковельського і Камінь-Каширського повітівчерез представництво Червоного Хреста відправили 12 вагонів зерна. Згодом, допомогу припинили польські власті, котрі оголосили її комуністичною пропагандою.

От, за таких умов і об’єднались українці. Усю Волинь охопили повстання, став розвиватись партизанський рух. А очолили національно-визвольний рух комуністи. Повністю їхню зверхність визнали УСДРП, Українське соціалістичне об’єднання «Селянський союз», Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання «Сельроб».

Доволі швидко знайшли порозуміння з керівництвом Української Військової Організації (УВО) і її досвід широко впроваджувався в діяльність бойових груп КПЗУ. Протягом 1923–1924 років тут виникають: «Козацька рада», «Українська національно-повстанська організація» (УНПО), «Українська революційно-повстанська організація» (УРПО), «Західноукраїнська народно-революційна організація», «Організація Т», «Українська Червона повстанська армія».

Знаний волинський історик Я. Антонюк називає парадоксом той факт, що перші спецвідділи українського національно-визвольного руху на Волині започаткували якраз державні інституції Радянської України.

Та, при більш ретельному розгляді питання ми парадоксу тут не бачимо. Більшовицька партія була революційною, а національно-визвольний рух є неодмінною складовою революційного руху. Західна Україна мала окупаційний статус, на відміну від УСРР, що мала зовнішні атрибути державності УСРР. Капіталістичні держави, що сприяли поділу українських земель, викликали відверте роздратування.

Водночас, один із лідерів більшовицької партії – Л. Троцький проголошував курс на світову революцію і вважав необхідним визволення західноукраїнських земель з-під польського гніту. Не диво, що троцькізм був поширений в українських комуністичних колах, як популярним був і його автор. Більше того, ані центральний радянський, ані український радянський уряди ніколи не визнавали приналежність західноукраїнських земель до Польщі. Навіть у ті роки, коли більшовицька партія здеградувала, переставши бути революційною. Навіть тоді, коли, здавалось би, надій на возз’єднання не було. Варто б про це пам’ятати тим, хто радять нам забути про Крим і окуповані райони Донбасу.

Ще у 1920 році, один із представників радянської України на переговорах у Ризі, Е. Квірінг в меморандумі «Завдання нашої партії в окупованих Польщею українських районах» пророкував зростання національно-визвольного руху в окупованих поляками регіонах (він знав, хто такі шляхтичі, і як вони поведуться) та закликав однопартійців взяти активну участь у цій боротьбі, очоливши її. А чільне місце в агітації мав зайняти якраз національний аспект. А вже за рік, він констатував, що УСРР стала природнім центром для всіх українців. Як бачимо, дійсно всіх, поза їх політичні симпатії та антипатії.

Вже у 1922 році по всій Західній Україні діяли партизанські загони. Розроблялись плани загального повстання, яке мало на меті вигнання окупантів та возз’єднання із Радянською Україною, на той час незалежною державою. До речі, у підготовці повстання вперше об’єдналися усі українські національно-визвольні сили (від націоналістів до комуністів).

Втім, не можна не зазначити, що партизансько-повстанський рух у північно-західних українських землях виник у результаті, з одного боку, прагнення українства до визволення та самостійного державного будівництва, з іншого, як результат зовнішньополітичних чинників. Координація дій здійснювалась однією із радянських спецслужб – Закордонним відділом ЦК КП(б)У («Закордотом»). Військовими питаннями займався Розвідупр Червоної армії. Безпосереднє керівництво здійснював М.Фрунзе (командувач збройними силами України і Криму).

Тривалий час в радянській історіографії діяльність «Закордоту» замовчувалася. Настільки успішно, що коли В.С. Сідак заявив про існування такої структури, його слова були зустрінуті з подивом ветеранами і іншими провідними фахівцями історії спецслужб.

А резиденти «Закордоту» розпочали активну діяльність вже у 1921 році Вони намагалися утворити підпільну повстанську організацію, що мала на меті сприяти відокремленню північно-західних українських земель від Речі Посполитої та їхньому возз'єднанню з УСРР. Засобами досягнення визначеної «Закордотом» мети обрано напади на державні об'єкти, спрямований проти представників влади терор та, як стверджували польські органи влади, провокування «заворушень на ґрунті поширення ненависті між окремими частинами населення і викликання збройної революційної акції в Польщі».

Кумедна заявка. Провокувати нікого не було жодної потреби. Місцеве населення ненавиділо окупантів. Повсюди з’являлись партизанські загони. Випускники історичного факультету Львівського університету добре пам’ятають професора І.К. Васюту, представника цілої династії волинських революціонерів. Один із них – Севастьян Амвросійович, якраз і був одним з керівників повстанців. А серед зв’язківців там був яскравий представник галицької інтелігенції Кузьма Пелехатий.

Причому, характерною ознакою усього антипольського повстанського руху  на Волині протягом 1919-1925 рокув став радикалізм. Втім, перепрошую. Не антипольського, а антишляхетського (у новій варіації) руху. Передові, тверезомислячі представники польського народу підтримували боротьбу волинян за визволення. В цих умовах радянські резиденти виступали лише як фахівці, організатори і консультанти опору. А кадровий резерв був більш ніж достатнім. Планувалось, що повстання, котре розпочнеться, як національне, з часом набуде форм комуністичного руху і буде підпорядковане КП(б)У.

 Керівництво «Закордоту» у своїй діяльності поділяло територію Другої Речі Посполитої на три області:

1) Центральна Польща;

2) Східна Галичина;

3) Волинь, Поділля і Західна Білорусь.

При кожній області функціонував так званий «обласний комітет». Волинським напрямком опікувався К. Русаков.

Кількість організованих повстанських загонів «Закордоту» стрімко зростала. У тому ж таки 1921 році, лише на півночі Волині діяли загони Островського (200 осіб), Василевського (60 осіб) і Русакова (17 осіб). На півдні вів боротьбу загін із 30 осіб.

Внаслідок добре скоординованих дій польської політичної поліції та відсутності фінансування з радянської сторони, в ніч проти 10 липня 1921 року цей загін був розгромлений. При цьому, особливо відзначились надкомісар А. Тарнавський, розвідник С. Заремба та представник ІІ Відділу Генерального штабу Другої Речі Посполитої поручик Урбанець. Ось цей Заремба, за кілька років і опиниться у наших Локачах. Але, про це нижче.

Лояльна до влади преса порівнювала ситуацію на Волині з часами Гайдамаччини. І вона була недалекою від істини.  На жаль польська контррозвідка змогла викрити нелегальну мережу. Значно у цьому їй допомогла зрада кандидата в резиденти у Володимир-Волинському К.Бітовта, котрий замінив на цій посаді В.Бернадського. Було заарештовано 46 чоловік, шістьох  відразу ж розстріляли. Вирок так і не було оголошено, так само, як і мотиви розстрілу. Потім число заарештованих зросло до шістдесяти.

Незважаючи на цю поразку, політична атмосфера на північно-західних українських землях сприяла посиленню національно-визвольного руху. Як результат -– нова акція «Закордоту», яка завершилася утворенням Української народної повстанської організації (УНПО). Запорукою успіху стала зміна тактики: на відміну від 1921 року, ставка стала робитись не на резидентів, що прибували в Західну Україну із-за кордону, а на місцеве населення. В діяльності цієї організації домінували українські національні гасла, що забезпечило підтримку нової організаційної структури частиною української громадськості.

І, хоча антиокупаційне повстання 1922 року зазнало поразки, боротьба не припинялася. З початку 1922 року озброєні більшовицькі групи діяли у Кременецькому, Дубенському, Рівненському, Здолбунівському та деяких інших повітах Волинського воєводства.

Як вже згадувалось, магічне враження на всіх борців справляв факт відновлення української держави – УСРР, яка виникла та розвивалась під владою Комуністичної партії. Між тим, в радянській Україні на той час, як і у всіх радянських республіках точилась невидима, але запекла боротьба за владу. В.Леніна колишні соратники все більше і більше усовували від реального управління державою.

На перші ролі висувався Л.Троцький – апологет, загалом, логічної і продуманої ідеї світової революції. Не беручи до уваги реальних сил тогочасної Польщі і невірно оцінюючи  можливості комуністів Західної України і Польщі троцькісти і українські позакомуністичні діячі вважали, що революційну боротьбу на Волині можна буде роздмухати до справжньої громадянської війни та ввести сюди частини Червоної армії.

Надзвичайно зручним у цьому відношенні видавались троцькістам події на Волині. Протягом 1924 року увесь край був охоплений  полум’ям партизанської боротьби. Жах наводив загін міфологізованого Мухи-Михальського (та історія настільки цікава, та ще й з елементами фантасмагорії, що заслуговує на окрему розповідь).

Восени 1924 року «його» бійці  навіть захопили поїзд в якому їхав поліський воєвода С. Довнарович і відшмагали його. Воєвода ледь не згорів від сорому та подав у відставку. Діяв тут і легендарний Кирило Орловський, за окремими сторінками життя якого було знято цілу низку доволі хороших художніх фільмів, у т.ч. й такий знаковий для свого часу як «Голова» (з М.Ульяновим у головній ролі).

Як відомо, на території Галичини і Волині до лютого 1925 року всю партизанську діяльність контролював Розвідупр. І тільки  в лютому 1925 року Політбюро ЦК РКП (б) вирішило всю масову військову роботу (організація бойових сотень) передати Компартії Польщі – на польських територіях, і Компартії Західної України – на західноукраїнських землях (до того часу територія Галичини була розділена «спеціалістами з активної розвідки» Розвідупру на чотири військових округи і дев’яти районів:

1-й військовий округ – Львівський складався із Золочівського, Рава-Руського і Рогатинського районів);

2-й Тарнопольський (Тарнопольський і Чорторицський райони);

3-й Станіславський (із Станіславського і Коломийського);

4-й – Перемишльський (із Перемишльського і Дрогобицького районів).

Центральне керівництво здійснювали керівна трійка і два інструктори. В кожному окрузі і районі був організатор. Таким чином, Розвідупр мав в Галичині 16 звільнених працівників. Бюджет галицької військової організації складав 1300 доларів в місяць. Суми відверто сміховинні і зайвий раз підтверджують безглуздість пліток про т.зв. «кремлівське золото». Люди працювали задля ідеї.

Волинь була розділена на два округи і десять повітових організацій (Ковель, Володимир-Волинський, Луцьк, Дубно, Здолбунів, Сарни, Горохів і Любомль). На чолі центрального керівництва також стояло три чоловіки. Бюджет волинської організації складав менше 1000 доларів в місяць. А вся бойова робота на території Західної України обходилась Розвідупру тільки в 2300 доларів щомісячно.

Між тим ситуація в світі та й у Радянській країні, на яку всі надії покладали українці повільно, але неухильно змінювалась на гірше. Першим дзвоником стало рішення Комінтерну про згортання курсу на збройну боротьбу. Та й, у Москві все більшої популярності здобувала думка про примирення із капіталістами. Частина партизанів була обвинувачена у «лівацтві». А нагляд на ними став здійснювати особисто Сталін, котрий все більше набираючи сили, очолив ще й так звану польську комісію на V конгресі Комінтерну. Можна сказати, що з цього часу починається відхід нової радянської бюрократії від революційних ідей. Відхід, що увінчався жахливим безглуздям 1937 року.

Тим не менше, хоча Троцький і втратив посаду наркомвоєнмора і його статус у партії істотно похитнувся, його прихильники не складали зброї. І, повторюсь, попри авантюризм багатьох планів, на Західній Україні вони користувались підтримкою. На відміну від своїх більш поміркованих опонентів троцькісти обіцяли швидке повалення окупаційного режиму та возз’єднання усіх українських земель.

Західноукраїнські революціонери вважали, що взявши курс на збройне повстання вони можуть втягнути у конфлікт і СРСР, нехай і проти волі радянського керівництва. Ця політика отримала назву «Форналівщина». Походить цей термін від імені керівника Волинської парторганізації і головного натхненника збройного повстання – зловісного для польської поліції Олександра Форналя. Його справжнє ім’я – Петро Кравченко (Кравченко Петро Іванович (1896-1937). він же Форналь, він же Рожанський. Уродженець Волині. Навчався в Ковелі. Працював у Німеччині. З 1914 року в Києві. Учасник Першої світової і Громадянської воєн. Після війни підпільно перебував у місті Холм. У 1921 році заарештований. Після звільнення працював у Львові. Входив до складу ЦК КПП. У 1924 році закінчив спецкурси в СРСР. Полінії Закордону направлений на підпільну роботу на Волинь. Після провалу очолюваної організації емігрував в СРСР. Працював у Дніпропетровську на господарських посадах. Репресований)

Врешті, КПЗУ ніколи не була сателітом ВКП (б), завжди проводячи власну політику, від самого початку свого виникнення. За спогадами В.П. Бернадського, навіть у 1933 р. партія провела підпільні наради своїх осередків (у т.ч. і серед тих її членів, що сиділи у тюрмах), за результатами яких звернулась до Комінтерну з вимогою виключити з ВКП (б) Й. Сталіна за дії, що призвели до Голодомору.

Але, це ми надто забігли вперед. Поки що, керівникам КПЗУ доводилось виправдовуватись перед колегами та доводити, що на Волині і справді склалась революційна ситуація. Свою позицію вони доводили аргументовано. Тут діяли великі партизанські загони під командуванням : Радюка, Шергіна, Степенка та інших.  Лише в 1924 р.  було 257 збройних антипольських виступів. До речі, тоді у Варшаві навіть були скликано  спеціальну конференцію міністрів, котра в грудні затвердила так званий «План загальної політики на кресах в повітах, переповнених бандами, на 1925– 1926 роки». Тобто, голими фантазіями ідеї «Форналя» геть не були.

Стрімко зростала чисельність партії, тож уповноважений ЦК КПЗУ П.Кравченко («Форналь») та секретар Володимир-Волинського повітового комітету КПЗУ В.Крайц («Барвінченко») ( Крайц Віктор Іванович(1897 - 1939) уродженець Волині, з 1914 року в Києві. У роки громадянської війни – чекіст. З 1922 року по лінії Закордону був направлений на підпільну роботу на Волинь. З 1923 року – секретар Володимир-Волинського райкому КПЗУ. Керував партизанськими загонами в районі. На Вол.-Волинському процесі засуджений до довічного ув’язнення. Помер в тюрмі), ініціативно створюють крайовий комітет, що мав стати штабом повстання. Третім керівником повстанського руху на Волині був Енцель Ступ (Ступ Енцель Соломонович (1897-?) уродженець Галичини. З 1917 року боєць УГА та ЧУГА.  У 1923-25 роках секретар Львівської окружної організації КПЗУ. Заарештовувався у 1925 і 1928 роках. З 1929 року на підпільній роботі у Польщі. Подальша доля невідома).

Видне місце у повстанському русі відразу зайняв Володимир-Волинський осередок КПЗУ. Туди ж перейшов і окружний комітет. До його складу увійшли Микола Яворський, Мендель Лещенкер (напередодні арешту зміг втекти в Аргентину), Олексій Степнєв (він же  Бондаренко), Віктор Крайц.

Повсюдно створювались десятки, сотні, курені. В цілому нараховувалось на той час декілька тисяч бойовиків. Викликає інтерес наступний факт. Компартія на Волині нараховувала всього 2000 чоловік. В той же час військова організація була набагато чисельнішою. Лише Володимир-Волинський курінь нараховував понад 3 тисячі бійців.

За інформацією Луцького окружного управління Політичної поліції, за період до квітня 1925 року О. Рожанському разом з парламентарем Х. Приступою вдалося створити організацію чисельністю 600 осіб, яка поширювала діяльність на терени Володимирського, Горохівського, Ковельського, Луцького та Любомльського повітів Волинського воєводства. Початок повстання був запланований на квітень 1925 році. До речі, Я. Антонюк та М. Гон стверджують (а не вірити їм у нас немає жодних підстав), що Ровідупр РСЧА продовжував підтримку повстанського руху на Волині. У будь-якому випадку під його егідою діяли 9-ти місячні курси у Харкові, що готували агітаторів для Волині.

Нестача пропагандистів і справді стала доволі серйозною проблемою. Високоосвічені підпільники зайняли командні та штабні посади і готували бойові підрозділи. А от агітаторів не вистачало. Як розповідав взе згадувалий В. Бернадський, кадрами поділилась… УВО. Ось така цікава ситуація. Якби все вдалось, то комісарами у комуністичних полках і бригадах стали б націоналісти. Втім, нічого дивного. Тоді вони один одного собі не протиставляли.

Отож, як згадувалось на початку публікації, усі ці події істотно зачепили і наші Локачі. Вже у 1924 році тут починає діяти підпільний райком КПЗУ, в якому нараховувалось 32 члени партії. Райком входив до складу Ковельського окружного комітету. Локачі на той час не були навіть повітовим центром (центром повіту був Горохів) і наявність у нашому селищі райкому вказує на досить потужну партійну організацію.

В тому ж році структура КПЗУ на Волині була максимальна наближена до військової. Було утворено бригаду, яка поділялась на 4 полки та курені. Вживання військової термінології часів козацтва та УНР мало також вказувати на національно-визвольний характер боротьби Цікавим є для нас і те, що в першу чергу до лав КПЗУ залучались люди з досвідом військової служби та участі у бойових діях. Зокрема серед керівників Локачинської організації були І.Осадчук (учасник російсько-японської  та Першої світової війни, георгіївський кавалер), З. Бернадський (учасник Першої світової війни, георгіївський кавалер), В.Бернадський (учасник громадянської війни, незадовго до того звільнений із лав Війська Польського).

Активно робились спроби по введенню своїх людей у владні органи Польщі на Волині. До речі, вищезгаданий В.Бернадський ледь не був зарахований до поліції. Відкритим залишається питання щодо зброї. Автору відомо що із УСРР справді були відправлення кілька вантажів із озброєнням. Однак щодо його використання інформації немає. Як речовий доказ на процесі зброя майже не фігурувала.

Разом із тим є матеріали які свідчать про наступне. Коли розпочались масові арешти невідомими було здійснено спробу заховати в господарстві В.Бернадського велику кількість стрілецької зброї та боєприпасів. Оскільки останнього на ой час дома не було (перебував у Львові) зброю перевезли у інше місце. Через кілька днів у В.Бернадського було проведено обшук, що може вказувати на провокацію польських спецслужб. Водночас, якийсь склад було виявлено у Михайлівці. Чи це та сама зброя – невідомо.

Отож, в Локачах почали формуватися підпільні осередки. З весни 1924 року повітком приступив до організації мережі партійних осередків (ячейок). Керував цією роботою В.Бернадський. Такі осередки були утворені в Козлові, Хорові, Старому Загорові, Крухиничах. До речі, спочатку майбутніми повстанцями досить ретельно дотримувались принципи конспірації. Зокрема, керівники Локачинського осередку КПЗУ дізнались про партійну приналежність один одного лише на партійній конференції у Крухиничах (проводилась у помешканні В.Сірака). Два рази на тиждень у Локачах працювала баня, яку обслуговував підпільник. Ось там час  від часу і проводились зустрічі. 

У роботі майстерно поєднувались принципи легальної і нелегальної діяльності, що так блискуче виправдали себе у царській Росії. Зокрема КПЗУ брала активну участь у виборах. Оскільки, сама партія була заборонена, на виборах українські і польські комуністи підтримували Блок національних меншин, що брав участь у виборах до Сейму за №16.

Втім у Локачах підпільники не стільки самі агітували за Блок, скільки негласно підтримували агітаторів, щоб не потрапити у підозру до поліції. Більш відкрито поводили себе їх союзники – українські націоналісти.

Згідно версії польської поліції подальший розвиток підпільної роботи припинив випадок. У липні 1924 року двоє уланів Володимир-Волинського гарнізону Л.Вацлав та В.Паляниця вели розмову на політичні теми. Паляниця розпалившись заявив, що Волинь ненавидить окупантів, готова повстати, і у випадку повстання у стрій може стати до 20 тисяч збройних бійців. Наляканий Вацлав негайно проінформував кого слід.

Польська спецслужба на це повідомлення відреагувала досить оперативно та заарештувала кілька відомих їй членів КПЗУ. Проведеними оперативно-розшуковими заходами було встановлено, що В. Поляницю до підпільної роботи залучив М.Яворський. Невдовзі слідчий Володимир-Волинського району дав санкції на обшук у Яворського та Крайца.

При ошуці у них знайшли кілька листівок. Обох арештували однак 12 серпня 1924 року хворого туберкульозом Крайца звільнили.  З того часу осередок КПЗУ перебував під наглядом у польських спецслужб.

В подальшому, зрозумівши справжні масштаби загрози Дефензива ( польська політична поліція) стала діяти більш обережно. Збиралась будь яка інформація, навіть чутки, які вказували на анти польську діяльність. Велась активна вербувальна робота. В першу чергу до співпраці із польськими спецслужбами залучались осадники (тобто ті люди, які повністю розділяли ідеологію Речі Посполитої).

В подальшому вдалось домогтись і більш значних успіхів. Зокрема вдалось ввести  свою агентуру в місцеві партійні осередки. Зокрема з польським властями став співпрацювати член Локачинського повіткому С.Дядьов, який своїми однопартійцями був призначений на посаду командира батальйону.

На Волині стали працювати кращі поліцейські сили Польщі. Безпосередньо Локачами «опікувався» вже згадуваний аспірант (назва посади) Дефензиви  Заремба, колишній петлюрівський офіцер. До речі, пізніше він став помітною фігурою у політичній поліції і його прізвище досить часто зустрічається у документах Волинського воєводства.

На професіоналізм останнього вказує той факт, що вкрай рідко з’являючись у Локачах він, як пізніше з’ясувалось був досить добре обізнаний у місцевих справах. 

Та й контррозвідка КПЗУ не дрімала. Вочевидь підпільники отримали інформацію про загрозу провалу, тим більше що у 1924 році польською поліцією були розгромлені комуністичні осередки у Луцьку. З кінця року підготовка до повстання прискорилась.

Імовірно, що Локачі у цьому мали відігравати помітну роль, оскільки на початку 1925 року у Крухиничах на конференціях Локачинського повіткому перебували майже всі керівники збройного повстання і представники ЦК КПЗУ.

У зв’язку з арештом Яворського і Крайца було змінено склад окружного комітету. В подальшому було утворено 4 округи КПЗУ: Волинь, Холмщина, Полісся і Підлісся. Саме на цій території мало вибухнути збройне повстання.

Якщо вірити Яворському то лише у Володимир-Волинському районі планувалось зосередити близько 20 тисяч селян озброєних схованими з часів війни рушницями і кулеметами. Втім він це говорив на пропагандистських зустрічах, тому чисельність повстанців ми можемо поставити під сумнів.

Згідно із цим поділом Локачі входили у сферу дії Ковельського округу КПЗУ. До його складу входили Володимир-Волинський, Ковельський , Луцький, Горохівський і Любомильський повіти. У планах йому відводилось ключове місце. Одним із свідчень є той факт що керівництво округом здійснював особисто Форналь. Округ було поділено на 7 районних комітетів: Володимирський, Ковельський, Соходський (так у документі), Горохівський, Локачинський, Луцький, Любомильський. Підпільною столицею був Володимир-Волинський.

З метою конспірації в КПЗУ було введена напіввійськова структура організації. Її первинною формою була так звана «ячейка», котра об’єднувала 3-5 членів із секретарем на чолі. Ці осередки підпорядкувались райкому котрий очолювався секретарем і так званим техніком. На території окремих повітів райком організовував повіткоми. Керівним округом був окружком до складу якого входив і представник ЦК.

У тому ж 1924 році повіткоми приступили до формування військових груп – так званих пролетарських сотень. У грудні 1924 року у Володимир-Волинському пройшла окружна конференція КПЗУ на якій було обговорено поточну міжнародну обстановку та детально проаналізовано план створення збройних бригад на Волині.

План був таким. Окружний комітет призначав командира бригади, котрий обирав собі двох ад’ютантів та формував штаб. Володимирська бригада, до котрої мали входити і збройні загони з Локач об’єднувала два повіти – Горохівський і Володимирський. На базі Володимирського повіту формувалось два полки, на базі Горохівського – один. Командирів полків призначали повіткоми. Полк складався з чотирьох куренів (батальйонів) з курінними на чолі. До складу куреня входило 4 сотні.

Весь командний склад бригади, аж до командирів взводів комплектувався членами КПЗУ. До складу ж бойових дружин залучалися люди із найрізноманітнішими політичними поглядами. Усіх повстанців об’єднувала ненависть до панської Польщі. Командиром бригади було обрано Віктора Крайца, а його ад’ютантом став Володимир Вишневський, також колишній офіцер УНР.

До речі, польські націонал-комуністи, частина з яких була в керівництві КПЗУ, геть не були зацікавлені у відриві Західної України від Польщі, а тому  всіляко почали перешкоджати організації повстанських груп. Їх опоненти, своєю чергою стали відверто форсувати події. Так, представник ЦК «Завадський» вимагав, щоб бригада була створена вже до 15 січня 1925 року. В ході дискусії строк її формування було перенесено до 15 лютого. Після конференції форсованими темпами розпочалось формування пролетарських сотень. Усе це не могло не призвести до розконспірації.

У багатьох селах і містечках, у тому числі і Локачах було розкидано листівки КПРП «протест проти білого терору у Польщі», поширювались промови демократично налаштованих послів до Сейму. Література зі Львова надходила до Володимира а вже звідти спеціально уповноважені розвозили її по Волині.

До речі з особистим паролем від Форналя до Львова їздив і О. Степнєв – агент польських спецслужб. Імовірно щодо останнього пізніше виникли певні підозри, тому що напередодні розгрому організації літературу зі Львова перевозив вже В.Бернадський.

На початку лютого 1925 року у Володимир-Волинську відбулась ще одна районна конференція на якій було відмічено зростання впливу комуністів у містах та разом з тим гостро поставлено національне питання. предметом дискусії стало нетактовне ставлення КПЗУ щодо євреїв. У зв’язку з цим Іцек Черемош навіть вийшов зі складу райкому а на його місце увійшли Василь Паламарчук та Антон Панасевич.

Нам представляється що це питання набагато складніше від побутового. Як вже згадувалось, до повстання планувалось залучити усі анти шляхетські сили. Успішно розвивався переговорний процес між комуністами та українськими націоналістами. Імовірно йшов певний процес відтіснення євреїв від керівних посад і підкреслення українського характеру. Закономірно, це викликало спротив.

Як вже згадувалось воєнна робота КПЗУ проходила автономно від адміністративної. Цент воєнної організації знаходився у містечку Фалемичі де періодично проходили зібрання. До речі, ряд учасників військової організації були переконаними антикомуністами і рішуче відмовлялись вести пропагандистську роботу. Разом з тим вони приймали активну участь у підготовці збройного повстання. А соціально-економічні чинники тісно поєдналися з національними.

Свідчення цьому – присяга, яку складав кожен підпільник. Вона розпочиналася словами:

«Я, син найбіднішого селянства, народився на окупованій Польщею Волині...».

На перше місце ставилась проблема об’єднання українських земель, суспільний лад майбутньої України вважався питанням другорядним.

Періодично інспекційні поїздки здійснював Віктор Крайц який на місцях з’ясовував реальний стан справ із підготовкою до повстання. Спеціальна нарада з цією метою була проведена в с. Коритниця. Дві конференції було проведено в селі Крухиничі.

Йшов активний пошук офіцерів – українців, котрих планувалось використовувати при формуванні Українського революційного війська. Завдяки посиленій роботі число членів КПЗУ істотно зросло, особливо це було помітним по тому, як сотні були реорганізовані в курені. Польській поліції в подальшому вдалося встановити існування Литовезької, Порицької, Ізовської, Амбуковської і Коритницької сотень. Хоча допускалось, що їх було більше.

На початку березня 1925 року виник конфлікт між окружним комітетом та ЦК КПЗУ. Окружком звинувачував ЦК у недостатній увазі до проблем Волині та наполягав на необхідності розпочати повстання навесні 1925 року.

Секретар ОК Давид Білецький вступив у суперечку з Форналем вимагаючи підпорядкування собі і наголошуючи на тому що останній є всього лиш партійним функціонером. Він вимагав щоб партійні кошти, котрі направлялись на Волинь були підконтрольними ОК. Одночасно з цим повіткоми виступили проти ОК звинувачуючи його у бездіяльності. Наголошувалось на нестачі коштів та літературі українською мовою. ЦК у свою чергу погрожував розпустити місцевий осередок, та про всяк випадок підпорядкував собі збройні формування. Це рішення призвело до вибуху емоцій. Дійшло до того, що один із керівників окружкому, вже згадуваний нами, О.Степнєв вніс пропозицію про приєднання волинської організації до КПЗБ або КПП, і закликав ініціативно розпочати повстання та оголосити про приєднання Волині до Радянської України. План безглуздий і авантюристичний. Нині знаючи про те, ким же був насправді Стєпнєв ми можемо поглянути на цю пропозицію під іншим кутом зору.

В цей час у Локачах відбулась подія, що істотно вплинула на подальший розвиток подій. Випадково (а можливо і ні) у Локачах перебувала група поліцейських та військових на чолі із комендантом державної поліції П.Єжи-Михалецьким котра мала проводити ліквідацію повстанчої групи Доманського. Проводячи підготовчі заходи операції поліціанти несподівано для себе  отримали інформацію про діяльність Порицького куреня та їх керівників  Василя Баса та Івана і Петра Атласових. В подальшому через свого агента Д.Сорочука Михалецький встановив, що в там діє досить потужна військова організація, готова до повстання.

Михалецький не знаючи, що польські спецслужби знають про існування Порицького осередку КПЗУ і не ліквідовують його «з метою вигідної для себе» провів масові арешти, затримавши понад 20 чоловік та привізши їх до Локач. Вочевидь поліція і справді не зрозуміла важливості справи, оскільки всі керівники підпільного осередку змогли втекти і приступити до диверсійної роботи організувавши партизанський загін.

Арешти в Порицьку і внутрішні неполадки в КПЗУ співпали із неприємними відомостями які надійшли з Варшави. Підпільна розвідка дізналась, що на нараді  начальників відділів Дефензиви у Луцьку було прийнято рішення про ліквідацію КПЗУ на Волині. У зв’язку з цим тимчасово було призупинено військові заняття. У свою чергу керівництво КПЗУ отримавши інформацію про перші провали і не будучи готовими до збройного повстання розпочало згортання своєї діяльності.

31 березня 1925 року у Володимир-Волинську було проведено конференцію на якій підсумована була діяльність КПЗУ. Чимало присутніх зазначали, оскільки польська влада вже проінформована, виступ треба розпочати негайно. Віктор Крайц доповів, що військова організація нараховує 5 тисяч чоловік, Білецький проінформував про стан озброєння дислокованих на Волині армійських та поліцейських підрозділів, чисельність населення і процентне співвідношення націй. В подальшому прозвітувались секретарі райкомів.

До речі, з невідомих причин представника з Локач на цій конференції не було. За нього звітував секретар Горохівського райкому до складу якого входило два повіткоми (Локачинський і Горохівський).

Допускаємо, що чисельність Локачинського повіткому і його роль в майбутньому повстанні була немалою, оскільки в Локачах було проведено дві повітових і 4 районних конференції. Окружна конференція встановила фактичну непідготовленість повстання у військовому відношенні.

Наприкінці роботи  посол сейму Приступа прозвітував про ІІІ з’їзд КПП, розповів про боротьбу партійних течій в Комінтерні (троцькізм і сталінізм), та повідомив кризу про кризу в КПП. Було відмічено що шансів на повстання немає і КПЗУ повстанцям допомогти не зможе.

Таким чином, делегати прийшли до висновку про передчасність повстання. Діяльність О.Форналя була засуджена, як лівосектантська. Партія розробила заходи, спрямовані на зміцнення місцевих парторганізацій і посилення в них ролі робітничого класу. З невідомих причин на конференції не були присутні делегати з Локач (можливо і через те, що найбільш активні вже були заарештовані).

Як вже згадувалось, плани прихильників збройного повстання дещо розходились із планами керівників Компартії Польщі,  і найголовніше, з планами радянського керівництва. Саме тому, керівники волинських комуністів, побоюючись розпочати повстання самостійно в той же час тримали організацію в стані постійної бойової готовності. Однак довго це продовжуватись не могло.

Вже навесні 1925 року, при допомозі свого агента Бондаренка, польська поліція провела масові арешти. Загалом, тоді було схоплено 1500 та вбито 47 чоловік. Серед заарештованих опинилась партійна верхівка: Крайц, Ступ, Марек Мендель, Нестор Хомин, Леон Пастернак та інші. Кравченку вдалось втекти. В подальшому багатьох з них обміняли за домовленістю між польською та радянською сторонами. Як це практикувалось серед обмінених були як «чисті» комуністи так і співробітники спецслужб.

Проведені були додаткові арешти в Порицьку і Локачах. Серед локачан були арештовані і етаповані у Володимир Осадчук Сидор, Бернадські Василь та Захар, Третевич Пантелеймон. З Крухинич Мельник Степан, Одіон Микита, Базилюк Григорій, Сорока Василь, Калінчук Микита,Ундер Тимофій. В середині травня були арештовані навіть депутати Сейму Пащук і Приступа. При арештах особливо лютував колишній петлюрівський сотник, співробітник Дефензиви Ілля Кащук. Дещо зміг полегшити долю заарештованих польський поліцейський на прізвище Вальчак. На жаль не знаємо імені цієї порядної людини.

Не зібравши достатньо доказів, польські власті вдавались до катувань заарештованих, серед яких було непричетних до підпілля українських громадських активістів, просто незадоволених окупаційною владою. Про катування, до котрих вдавався С.Заремба разом з агентами Поплавським і Кащуком писала газета «Громадський голос» в травні 1925 року.

Напередодні процесу заарештованих локачан відправили до Ковеля, оскільки інші тюрми були переповнені. Та й там місця не було. У ковельській в’язниці сиділо багато колишніх махновців і навіть секретарка «батька» на прізвище Шабаліна. Вони навчили новачків способам виживання у в’язниці. Втім начальник закладу – колишній петлюрівський офіцер на прізвище Ющенко був людиною поміркованою. При його наступникові умови стали значно суворіші.

15 листопада 1926 р. у Володимирі-Волинському почався «процес 151». Підсудні обвинувачувалися у належності до КПЗУ та в державній зраді, у підготовці збройного повстання проти польського уряду. Це був найбільш масовий з усіх політичних процесів у буржуазно-поміщицькій Польщі.

Перед самим процесом власті були стурбовані ненадійністю військ. В донесені до воєводського управління прямо зазначалось, що «війська непридатні для охорони цього процесу». Висловлювались побоювання щодо зв’язку заарештованих із зовнішнім світом та можливості їх втечі. Повітовий же староста зазначав, що контакти солдат із заарештованими можуть призвести до проникнення агітації у війська.

На процесі проявилась яскрава національна зорієнтованість КПЗУ. Наголошую на цьому, оскільки  останнім часом все більше стало з’являтися антисемітських публікацій. До речі, серед 151 заарештованих лише семеро були євреями. Один із лідерів підпільників Віктор Крайц на запитання судді заявив, що він є української державної приналежності. Це викликало роздратовану відповідь судді Влодека: «раз пан живе в Польщі, то він є польським підданим». Дев'ять підсудних-комуністів заявили на суді, що вони члени КПЗУ і не визнають класово-панського суду, суду окупантів українських земель.

Очевидець так описував процес:

«Хіба за княжих часів, під час великих боїв за нього, Володимир бачив такі видовисько, як тепер. Великі відділи війська, відділи мундирової поліції, сила шпиків, величезні гурби народу залягають усі прилеглі до судових будинків вулиці. Суд судить в будинку колишньої чайної «Союзу руського народу», тепер, «Мацєжи школьної»… поліція, військо і шпики охороняють не тільки оскаржених, але і свідків. Щоденно зрання і надвечір Володимир мов напад пропасниці переживає…».

Польські власті планували організувати гучний процес, однак через стійкість обвинувачених справа почала розвалюватись вже з перших днів. Для властей це було тим більш неприємним, що процес висвітлювався журналістами з Франції, Британії, США та інших країн. Процес проходив брутально із порушенням навіть чинних польських процесуальних норм. Свідка обвинувачення Лаврентія Рудого, який відмовився на суді від попередніх свідчень та підтвердив катування обвинувачених, було по виході із будинку суду заарештовано.

У зв’язку з процесом окупаційні власті вжили надзвичайних заходів безпеки. Про це писала «Наша правда»: «Глухе Волин­ське містечко Володимир-Волинськ проведено в стан облоги. На його вулицях і в околиці повно поліції всякого роду: кінної, пі­шої, явної, тайної. Спроваджено більші відділи війська. Коло державних будинків розставлені кулемети. Одним словом, впро­ваджено рух на все те, на чому тримається буржуазно-шляхетсь­ка влада на цих неспокійних західноукраїнських землях».

Володимир-Волинський процес мав великий резонанс в усьому міжна­родному революційному русі, в Радянському Союзі і особливо в УРСР. Про нього писали всі республіканські газети, котрі використали його з пропагандистською метою. Газета «Комуніст» зазначала:

«…Прокурор... побудував увесь свій акт оскарження проти селян і робітників Волині на їх приналежності до Комуністичної партії. Незважаючи на тортури, селяни цього не заперечували, а 9 свідомих пролетарських борців визнали від­верто, що вони є активними діячами КПЗУ. В умовах деморалі­зації і демагогії радикальних і дрібнобуржуазних українських партій молода КПЗУ стоїть одна сама на стороні прав селянства і робітництва. Всупереч всім УНДО, УСРП та всій українській дрібній буржуазії КПЗУ високо тримає червоний прапор рево­люції...».

Суд визнав за необхідне поділити підсудних на 5 категорій, залежно від їх становища в партії і революційної активності. Серед них, на різні строки ув’язнення були засуджені локачани Г.Д.Базилюк, В.П.Бернадський, 3.Ф.Бернадський, М.П.  Калинчук,  І.Я.Койрах, С.Д.Мельник, С.Л.Осадчук, В.М.Сірак, П.Я. Третевич та інші.

А далі? А далі й почалася звична картина про українців і гетьманів. Від 1925 року комуністичний і націоналістичний рухи відмежовуються один від одного. Чимало діячів стають на шлях колаборації з окупантом. Чимало політично активних українців обрали шлях еміграції. Лише карантинний пункт при Київському відділі ДПУ УСРР щорічно приймав майже 2 тисячі перебіжчиків з Польщі.

Історія інколи досить дивно жартує. На захист обвинувачених були запрошені кілька відомих адвокатів, виступали посли Сейму. Локачан захищав львівський адвокат Степан Шухевич – дядько Романа Шухевича.

Також, можете прочитати Золотий вересень у Локачах 1939 рокуГаряче літо 41-го року: події на ЛокачинщиніКисилин: історія потужного освітнього центру ЄвропиІсторичні факти: як війська генерала О'Рурка наступали у Локачинському районіРоздуми з приводу одного ювілею. Блог.

Богдан БЕРНАДСЬКИЙ

Коментар
21/04/2024 Неділя
21.04.2024
20.04.2024
19.04.2024