Як відроджують автентичні костюми Ратнівщини. ФОТО

Ткацька майстерня «Серпанок», яка займається відтворенням одягу Великої Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття, представила два оригінальні костюми Ратнівського району.

LB.ua взяв участь у фотосесії в костюмах, пошитих в рамках проекту громадської організації «Центр дослідження і відродження Волині», і розповідає детальніше про строї, які вдалося реконструювати та відтворити.

У місті Радивилові Рівненської області знаходиться ткацька майстерня «Серпанок» – один із проектів Володимира Дзьобака, який вже більш як 10 років займається дослідженням і відтворенням українського одягу. На чолі з паном Володимиром команда їздить селами, шукає частини єдиного цілого – строїв українців, які мешкали на Великій Волині на зламі століть. Територія Великої Волині простягається також на південний захід Білорусі та схід Польщі, в Україні ж не обмежується Волинською областю, а охоплює частини Житомирської, Рівненської, Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей.

Володимир Дзьобак та шеф-редактор LB.ua Cоня Кошкіна

Знайшовши речі, майстрині ретельно їх досліджують і відтворюють. Утім, не все так просто – у своїй роботі «Серпанок» прагне використовувати матеріали, близькі до автентичних, а для цього спочатку треба було відновити технологію їх створення.

ТЕХНОЛОГІЯ

«Мій прадід (батько діда по чоловічій лінії) взимку займався ткацтвом. Якось зимового вечора 2010 року я вирішив, що було б цікаво спробувати його ремесло відродити», – розповідає Володимир Дзьобак, керівник ГО «Центр дослідження і відродження Волині». «Та батько сказав, що відновити автентичне ткацтво нереально. Воно відмерло ще в 50-роках минулого століття, – продовжує він. – Але я така людина, що труднощі лише додають натхнення. Нічого неможливого не буває, якщо є справжня мрія. Ми почали з того, що шукали старі верстати по селах. Насправді, то переважно були вже просто дрова. Я почав шукати людей, які могли б їх зібрати».

Після того, як верстати зібрали, протягом трьох років команда шукала людей, які навчили б майстринь ткати. Однією з таких вчительок стала пані Надія Горак, майстриня зі Львова, викладачка відділу художнього ткацтва Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Читайте також: Ратнівщина: показали обрядове жіноче вбрання свахи у ХІХ столітті

У «Серпанку» почали з простого полотна, а потім опанували і складніші техніки ткацтва. Згодом була створена і торгова марка «Волинський серпанок», яку, за словами пана Володимира, знають уже не лише в Україні. Утім, відродити напівзабуте ремесло виявилось не найскладнішою частиною місії.

Серпанок із назви – особливе полотно, яке ткали на території історичної Волині із середини XVI століття. Дуже тонка, тендітна тканина використовувалася для пошиття весільного й урочистого вбрання, а для її створення використовувався особливий льон, який називався «лущик».

«Ця унікальна нитка для волинського серпанку виготовлялася з так званого «лущика», або «стрибунця». В чому його особливість? Зерно не має рівного дозрівання, його важко зібрати. Цей вид льону з коротким стовбуром за радянських часів просто знищувався (і наразі в Україні не вирощується, – прим.). Лише з такого виду стебла, за словами багатьох науковців, українки отримували ту саму надтонку нитку, яка і є одним із секретів серпанку», — пояснює Володимир Дзьобак.

За словами Володимира, наукова співробітниця Рівненського краєзнавчого музею Алла Українець із самого початку застерігала, що відновити сам серпанок майже неможливо – не лише через брак сировини, а й через втрату технології виготовлення серпанку. Але дослідники знайшли зразки серпанку у скринях, закупили потрібний льон за кордоном, зібрали верстати і почали роботу. На все це знадобилося три роки.

«Ми об’їздили надзвичайно багато музеїв в Україні, де були снопки льону. В одному із них ми випадково знайшли сніп того самого “стрибунця”. На щастя, він був не обмолочений. Нам вдалося зібрати потрібні зернини. Наразі у нас вже є 15-16 мішків «лущика». Поки що нитку ми з нього не робили. Але з часом почнемо робити і її», — говорить Володимир.

Наразі мова йде про популяризацію серпанку за кордоном, і «Центр дослідження і відродження Волині» працює над тим, щоб серпанковий одяг внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

ПОШИТТЯ КОСТЮМІВ

Ще три роки у пана Дзьобака та його команди пішло на пошуки автентичних костюмів в українських музейних фондах, приватних колекціонерів та справжніх скринях в українських селах. Так вдалося зібрати дев’ять жіночих та один чоловічий костюм.

Для пошуку необхідних зразків для відтворення одного костюма треба ще не менш як 6-8 місяців.

Один з найбільш незвичайних костюмів – вбрання весільної свашки початку ХХ століття, яке носили у Ратнівському районі Волинської області. Його також відновили за оригінальними зразками з музейних фондів.

Сорочка тут – з полотна мануфактурного виробництва, прикрашена не лише вишивкою, а й аплікаціями із кольорового сатину. Окрім сорочки, до складу строю входять спідниця, фартух, намітка та крайка, а також головний убір під назвою «брижі». Він пошитий з кількох видів тканини, прикрашений дрібним скляним намистом і пучками фарбованого півнячого пір’я.

Журналістка Катерина Вишнева у вбранні свашки

Журналістка Катерина Вишнева у вбранні свашки

Ще один зразок із Ратнівського району – жіноче святкове вбрання, де сорочка – із сірого лляного полотна, а намітка, пошита також із лляної пряжі, пов’язана поверх дерев’яного обруча «кибалки».

SMM-ниця і журналістка відділу Суспільство Настя Іванців у строї з наміткою. Намисто — сімейна реліквія Настиної родини.