Катування як спадок імперії: від СРСР до сучасної Росії
701 Доля українського дисидента Василя Сірого з Одещини, до якого комуністичний режим застосував тортури як «метод переконання».
26 червня відзначається Міжнародний день на підтримку жертв катувань. Із початком Війни за Незалежність склався довгий список злочинів, вчинених Росією щодо українців, включаючи застосування тортур до представників українського спротиву в Криму в 2014 році, катування та масову страту полонених бійців «Азова», яких російські військові утримували у в’язниці в окупованому селищі Оленівка на Донеччині, масове вбивство українського цивільного населення в місті Буча, що супроводжувалося викраденнями, катуваннями, зґвалтуваннями, та безліч інших нелюдських вчинків країни-агресора. Про це пише Український інститут національної пам'яті.
У застосуванні тортур як «методу переконання» щодо інакодумців сучасна росія є спадкоємицею радянської комуністичної тоталітарної системи. Яскравий приклад – доля українського дисидента Василя Сірого, який народився 100 років тому, 4 квітня, у місті Кодима Одеської області. Як і більшість українських правозахисників, він був очевидцем Голодомору та свідком свавілля комуністичної влади. Від батьків та односельців чув моторошні перекази про розстріл більшовиками 156 місцевих мешканців за дві доби у 1920 році.
До приходу німців у 1941 році В. Сірий встиг закінчити 7 класів школи. До 1944 року жив під окупацією. Мобілізований до лав Червоної армії в 1944 році, а по закінченню війни потрапив до Москви у внутрішні війська. Чоловік відмовився від служби в цих військах, заявивши: «Знайте: якщо ви мене направите в тюрму, я вночі відчиню ворота і розпущу всіх. Якщо пошлете кого-небудь із арештантів везти, то до першого рогу – і я його відпущу». Врешті В. Сірий був розподілений у місто Ногінськ в авіачастину, куди надходили літаки та запчастини по ленд-лізу.
Прослужив до 1950 року, а після демобілізації здійснив свою мрію – вступив до Одеського педагогічного інституту на географічний факультет. Після завершення навчання був скерований у середню школу № 1 в рідне місто Кодима. Любив свою роботу, влаштовував туристичні походи й екскурсії – до Києва, до Криму й Карпат, у Ленінград, тільки не в Москву. В. Сірий був єдиним безпартійним у колективі серед вчителів-чоловіків.
Користуючись цим вразливим місцем, новоприбулий другий секретар райкому Мервінський спробував влаштувати на посаду вчителя географії свою дружину. В. Сірий написав листа зі скаргою генеральному секретарю ЦК КПРС Л. Брежнєву та був поновлений на роботі. Але в розмовах із колегами свого ставлення до радянської влади не приховував. У 1969 році розпорядженням Одеського облвно В. Сірий був звільнений з посади вчителя за антирадянські й антикомуністичні погляди.
Свої погляди на радянську систему обурений вчитель виклав російською мовою на сторінках рукопису «Пагубность однопартийной системы и ее последствия», який планував передати для публікації за кордон. У книзі дисидент переповів трагедію розстрілів у Кодимі, навів антилюдяні висловлювання В. Леніна, підписані ним документи про «червоний терор».
На день народження «вождя світового пролетаріату» Василь Сірий вирішив підпалити обком. На Жовтневій площі біля пам’ятника В. Леніну будувалося нове приміщення Одеського обкому КПУ. Поруч лежала гора дерев’яних матеріалів – паркет, плінтуси, вікна, коробки. Сірий привіз бензин та саморобну бомбу, але «пустити півня» в обком не встиг – його заарештували.
Василя Сірого звинуватили одразу за п’ятьма статтями Карного кодексу УРСР, серед яких – зрада Батьківщини. Одеський обласний суд спрямував чоловіка на експертизу до Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії імені В. Сербського в Москві, де йому встановили діагноз – «шизофренія параноїдальної форми». За постановою суду 13 жовтня 1970 року Василь Сірий без визначеного терміну ув’язнення (!) був спрямований до Дніпропетровської обласної тюрми на вулиці Чичеріна, 101 (сучасна назва – Надії Алексєєнко), де два корпуси займала спецпсихлікарня. До кінця 1980-х у ній утримувалося понад 40 осіб з різних республік СРСР (зокрема українці Леонід Плющ, Анатолій Лупиніс, Микола Плахотнюк, Йосип Тереля та інші), чиїм єдиним «захворюванням» було інакомислення.
«Лікування» тривало 13 років і 3 місяці. До політв’язня застосовували заборонені у світовій медицині ліки, зокрема уколи сульфазину, введення в інсулінову кому тощо.
«Після уколу сульфазину (сєри) піднімається дуже висока температура, до 40 градусів – гориш, болі такі, що не можеш повернутися, і це раз за разом так», – описував тортури каральної психіатрії Василь Сірий. Вижити в жахливих умовах спецпсихлікарні нащадку довгожителів допомогло міцне здоров’я.
Після звільнення чоловік активно включився в боротьбу за демократію, публікувався в газетах і журналах, балотувався до Верховної Ради України, багато років очолював Дніпропетровську організацію Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих. Помер Василь Іванович 7 листопада 2011 року, похований у Дніпрі.