Антиісторичний роман з плагіатом

Я у важкій ситуації: мені шкода тратити час на сварку, але і змовчати не можу. Бо інакше інтелектуальна крадіжка буде вважатися нормою. А це неправильно.

Український інститут книги профінансував з державного бюджету друк 1.5 тис. примірників книжки Петра Воробея «Останній бандерівець», яку підготував до друку Видавничий дім «Букрек» (м.Чернівці).

У Святому письмі написано, що «добрими намірами вимощена дорога в пекло». І це таки правда. Витвір Воробея – абсолютно антиісторичний. Граючись у художнє слово, він змішав правду і неправду в одну писанину, використавши чужі дослідження і спогади. А правда, змішана з брехнею в художньому описі, перестає бути переконливою. І в цьому перемога брехні.

Автори художніх романів прізвища реальних героїв міняють, бо дозволяють собі домислити інші факти їх життя. І це правильно. У цьому випадку Воробей довів, що він непрофесійний письменник. Він змінив прізвища лише кадебістам, а учасникам визвольної боротьби зберіг імена, але пошматував своїми фантазіями їхні біографії. Причому намішано в цьому витворі так, що важко провести лінію між правдою і неправдою. Навіть поруч із справжніми документами використав і фальшиві. Така подача історичного тла роману приносить лише шкоду, бо читач не в стані розібратися, а історики цим витвором знехтують.

Є ще й моральна шкода. У багатьох героїв цієї книжки живі родичі, яких може ображати така довільна інтерпретація біографій членів родини. Я розмовляла з членами сім'ї Івана Гончарука. Вони обурені, що в художньому романі правдиві факти з житті Івана Гончарука перемішані з дикими фантазіями Воробея. І до всього того ще й додано справжні фотографії Івана Гончарука з його слідчої справи.

Читайте детально: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Це блюзнірство. При чому, що в книжці немає ні передмови чи вступу, ні післямови, де було б хоч якесь пояснення. Лише п’ять речень анотації.

В анотації йдеться: «У романі творчо інтерпретовано хроніку життя «останнього бандерівця» – розстріляного радянською владою за вироком суду 12 липня 1989-го і реабілітованого аж у 2021 році, – Івана Гончарука (Джанко)».

Насправді Джанко – це вулична дитяча кличка, а в УПА псевдо Івана Гончарука було «Лісовий». Воробей всюди Джанко подає як повстанське псевдо. Я думаю, що самого Гончарука це б образило, бо він на одному з допитів сказав, що невідомо звідки і чого з’явилася ця сільська кличка в дитинстві.

Назва книжки «Останній бандерівець» – це не про Івана Гончарука. Бо він не є останнім бандерівцем. Останні ще є живі, їм від 95 і більше років. Він є останнім засудженим до розстрілу бандерівцем. і це дуже суттєве уточнення.

Про «творчо інтерпретовано хроніку життя», заявлену Воробеєм в анотації – навіть це формулювання дуже суперечливе.

У другому реченні анотації йдеться, що особливу увагу приділено Колківській республіці і вказано неправильну дату – вона проіснувала до 4 листопада 1943 року, а Воробей написав – 7 листопада.

Читайте детально: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

Третє речення: «За власним дослідженням автор реконструює методи радянського «кривосуддя» у справах проти вояків УПА та повертає із несправедливого забуття імена справжніх героїв України».

Це Воробей «дослідив» і «повертає»? Невелике досягнення подивитися в архіві справи, які є у вільному доступі, і «дослідити» досліджене й опубліковане у 2019 р. у вигляді статті, а у 2020 р. – як розділи книжки «Проект «Україна». Волинь 1939-1946. Окупована, але не скорена» за авторством моїм (Лариси Бондарук), Богдана Зека і Тетяни Яцечко-Блаженко, яка вийшла у видавництві «Фоліо». Як тут бути з авторськими правами видавництва?

Ще одним розділом цієї книжки є «Колківська республіка свободи», яку П.Воробей теж «дослідив», але чомусь лише за однією справою, про яку я написала. 19 колківчан були учасниками цієї республіки, але не творцями її. Це суттєво важливе уточнення. Творцями Колківської республіки є інші люди. А учасників, засуджених за участь у Колківській республіці, сотні! Можна було потрудитися й таки дослідити краще. Бо на сайті ДАВО є оцифровані десятки справ колківчан, репресованих радянською владою за участь у Колківській республіці. Але чомусь Воробею це не цікаво. Є готова протоптана мною доріжка, яка надихнула його на художню творчість з елементами плагіату.

Передусім – крадені фотоілюстрації. Фото Галини Рейкіної у книжці Воробея на с. 186 моє. Я єдина авторка цього фото з портрету, який у 90-х рр. мені передала колківчанка Наталя Каразія.

На внутрішній обкладинці на початку і в кінці книжки Воробея двічі вміщено карту Колківської республіки, яку створив у 2010 році автор, який живе в Луцьку, для путівника “Маршрути поколінь. Путівник героїчними стежками УПА на Волині”. Путівник був виданий за кошти німецького грантового проекту. Путівник є у вільному доступі в інтернеті. І використання у книжці Воробея цієї карти є крадіжкою. Ніхто не питав дозволу в авторів проекту.

В останньому п’ятому реченні анотації йдеться, що книга Воробея буде цікава читачам, «які цікавляться історією ОУН УПА». Якби Воробей направду досліджував національно-визвольну боротьбу, то він би знав, що таке сполучення «ОУН-УПА» прийшло з документів і лексики КДБ. А історики пишуть правильно – ОУН і УПА. Бо ОУН – політична структура, а УПА – військова.

Про художність тексту Петра Воробея писати не хочу. Це суцільна словесна каша витвору, базованого не лише на моїх дослідженнях, а й на численних інших книжках і спогадах про ОУН і УПА. Тут, думаю, знайдуться й інші автори з претензіями.

Але зацініть фантазію автора, який так розписався про Колківську республіку, що написав, що в її часи у Колках почав працювати готель! І сміх, і гріх, але в Колках і сьогодні, в часи незалежності немає готелю. І тоді не було.

Із 320 сторінок «роману» художність автора закінчується на с. 288, де П.Воробей прямо в тесті з'явився як автор і написав, що планував вихід книжки у 2023, але на перешкоді стала повномасштабна російсько-українська війна. І далі йде публіцистика з художніми вставками про суд над Іваном Гончаруком, який, за ідеєю Воробея діяв у Колківській республіці, а судили таки в Камінь-Каширську. Дивно, чомусь у творінні Воробея кабедістам змінено прізвища: Найдич – Байдич, Приступа – Притула, Заболотний – Болотний. Воробей боїться помсти їхніх родичів?

Хоч Воробей і планував видати свою книжку у 2023-му, але пильно стежив за моїми публікаціями про Івана Гончарука і в пізніший період. І з них додав інформацію у свій «роман» – без посилання на автора дослідження. Йдеться про листи Івана Гончарука. У липні 2024 року я опублікувала у виданні Район.Історія матеріал «Останній розстріляний бандерівець: листи Івана Гончарука, які зберегла родина».

Воробей назвав їх записками, потім листами і теж опублікував їх зміст. Але він точно ніколи не тримав у руках цих листів! Це чергова крадіжка. І саме тому книжка Петра Воробея не має права на поширення, бо це, водночас, і поширення краденого.

Книжка про справжнє життя і трагічну загибель Івана Гончарука «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» вийде найближчими днями у видавництві «Локальна історія». Її вже можна замовити у видавців.