Одержима свободою
Глибоко посаджені очі й випукла родимка на правій щоці на лінії губ. Миловиде обличчя 19-річної студентки англійської філології в аудиторії університету Франка сповнюється жахом – по неї прийшли.
Привозять в тюрму на Лонцького — у контррозвідку СМЕРШ. За абревіатурою – гасло «Смерть шпигунам».
Криваве слідство триває чотири місяці. А вже в березні 1946-го дівчину судять. Роблять це в камері, бо показувати до суду настільки побите дівча не хочуть навіть перед своїми ж працівниками.
Вирок – 10 років таборів, п'ять років позбавлення прав і довічне заслання.
Етап зі Львова до особливо суворого табору для політвʼязнів в Іркутській області триває понад місяць.
В одній із каторжних лікарень дівчині роблять операцію. Нібито остеомієліт, а насправді – наслідки побиття. Інвалідної групи не дають. Ледве теплою дівчину етапують на будівництво Байкало-Амурської магістралі.
На кам'яному кар'єрі камінь падає й ламає праву руку. До всього щастя роблять ще одну операцію – на перитоніт. Гній, який не має сили вийти, проривається в черевну порожнину.
З того лікарняного ліжка – на шпалозавод і лісоповал. А звідти – на слюдяну фабрику щипати слюду.
Отак поміж каторжних робіт з болячками, недосипом і недоїданням минають роки золотої молодості дівчини з родимкою на щоці.
У засланні в Анжеро-Судженську, в бараці, родина й земляки. Ще у 1944-му сестру арештували за участь у визвольному русі, а згодом батьків і малолітнього брата. Батько не дожив до зустрічі.
Довший час не вдається влаштуватися на роботу, але з недуги вийшла ще й користь.
В протитуберкульозному диспансері, куди прийшла перевіритися, вдається влаштуватися реєстраторкою, а потім медичною статистикою, а ще пізніше – лікаркою-статисткою.
Пізніше, на диво, один хірург допомагає виявити пухлини в грудному відділі хребта і сприяє, щоб в Ленінграді прооперували. Професор виймає гомілкову кістку з ноги й вставляє в хребет, щоб міг бодай якось триматися купи. Півтора року в ліжку у гіпсі. Дають першу групу, але випрошує другу — треба ж працювати.
У 1968-му дозволяють виїхати. Але тільки не у Львів та область.
Обирає Івано-Франківськ. З труднощами влаштовується медсестрою і працює з увʼязненими у туберкульозній лікарні, але недовго – якихось чотири роки.
А в жовтні 1972 року знову арешт. У звинуваченні йдеться, що пише антирадянські вірші. За збірку віршів із любов’ю до України й знайомство з деякими учасниками українського руху опору змушена більшовикам знову заплатити роками життя.
Спершу присуджують сім років тюрми, три роки особливо суворого режиму і чотири роки заслання, але слідчий провокує прочитати вірш і за нього додає ще рік. Ув’язнення відбуває в Мордовії, заслання – в Казахстані.
Попри всі табірні заборони, продовжує поетичний шлях, розпочатий ще в дев'ятирічному віці. Пише потайки й вишиває на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику: українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків.
У листопаді 1978-го – етап. Відбула в Уш-Тобе тих п'ять років від дзвінка до дзвінка. У 1983 році повертається в Україну. Як «особливо небезпечна рецидивістка» може поселитися не ближче 101 кілометра від Львова. Тому і селиться в Бориславі.
За своє життя 34 роки провела в тюрмах, концтаборах і на засланні.
А в 57, уже дорослою жінкою зі зламаним і сяк-так складеним хребтом, але все з тією ж родимкою на правій щоці на рівні губ, зустрічає його – Василя.
Також політв'язня із п'ятнадцятьома роками таборів за плечима. Повстанця. Інтелігента з технічною освітою, диригента хору і воротаря футбольної команди. Знівечене здоровʼя тортурами в Норильську на старість літ доламують аж три форми раку, перш ніж Василь відійде у засвіти.
Життя ламає жінку, а вона, попри хвороби, видирається вгору. У прямому сенсі – на гору Маківку! У свої 76 років! Сходить зі схилу, ламає ногу, отримує допомогу, зокрема сильне знеболювальне, й продовжує похід.
І лише на другий день йде до хірургічного відділення накладати гіпс, долаючи біль й усвідомлюючи, що вкотре не здалася.
Імʼя незборимої сподвижниці – Ірина Сеник.
Донька колишнього січового стрільця, активістка підпілля ОУН, зв’язкова Романа Шухевича.
Борислав та Львів зробили її почесною громадянкою, а в США взагалі надали звання однієї зі ста Героїнь Світу.
Ірина Сеник написала кілька поетичних збірок, створила й відшила тисячі узорів, змоделювала сотні суконь і сорочок, але так і не належала до жодної творчої спілки.
Виставки її мистецьких робіт з успіхом проходили в усіх куточках України та в Англії, Бельгії, Канаді, США.
У 2002-му після виступу на підтримку блоку «Наша Україна» троє невідомих побʼють жінку в її помешканні і пограбують. Та навіть після такої сумовитої та жорстокої події серце Ірини битиметься ще сім років.
У засвіти Ірина Сеник відійшла у свої 83.Похована на Личаківському кладовищі.
Коли нагуглювала про цю жінку, з подивом дізналася, що у «Нашого Формату» є книга – «Одержима свободою. Шлях героїні світу Ірини Сеник». Але нема в продажі. Якщо хтось має і готовий поділитися, залюбки викуплю!
Найважливіше про пані Ірину дізналася з інтервʼю Василя Овсієнка, якому пощастило записати голос цієї неймовірної жінки.
У Дрогобицькому музеї начебто зберігається її листування з іншими дисидентами та оті неповторні узори. Класно, якщо так, бо цю неоціненну спадщину точно треба побачити на власні очі!
P.S. До вранішньої кави читайте про те, хто за нами стоїть десь у засвітах і вболіває, щоб нам вистачило сил здолати ворога.
Нехай це буде надих про стійкість, яка властива українкам.
Читайте також: Від підпілля ОУН до Української гельсінської групи: шлях Ірини Сеник
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром