Про переселенський вайб моєї родини

5 жовтня 2024, 13:38

2407

Цей текст для мене важкий, але час його прийшов. У часи, дні, тижні, коли руйнують моє місто і мій дім, найбільше тішить, що ми встигли забрати важливе – світлини з сімейного альбому. Світлини старі, місцями рвані та затерті, деінде втратили колір. На них – п’ять поколінь переселенців, людей, які пережили війни, голод, втрати власного дому, імені, дати народження.

У ХIX столітті, під час чергової російсько-турецької війни мої болгарські пращури переїхали з Болгарії, окупованої Османською імперією, в Запорізьку область. Із собою привезли сльози, поневіряння і трохи родинних прикрас. На новій батьківщині придбали чимало землі, розводили овець, коней, побудували будинок. Небідно жили.

У 20-х роках минулого століття мій прадід Іван повернувся з чергової війни додому до дітей та дружини. Десь у 1928 (1929 чи навіть 1930) точно ніхто не знає (дідова, як тоді казали, метрика дісталася комусь з рідних, який довгі часи ховався від «советів» ), народився мій дід Микола – молодший в родині. Згодом мого прадіда Івана здали ОДПУ (ОГПУ) односельці, мовляв, воював за «білих». За ним прийшли і ніхто його більше не бачив. Говорили, що нібито він був у таборі на Уралі, а потім його разом з іншими «ворогами народу» затопили у шахті. Хтось сказав, що його розстріляли при спробі втекти, а потім його одяг бачили на комусь із тих, з ким його вивезли із села.

Його дружину – прабабу Настю разом з трьома малими дітьми вигнали із села, попередньо забравши майже все, що в неї було. Вона вирила землянку за селом і всю осінь родина жила там. Коли стало зрозуміло, що зиму ніхто не переживе, вона пішла пішки у будинок свого батька, який тоді вже жив на Донеччині. Поки вони йшли пішки в іншу область, мій дід так плакав і кричав, що його просто залишили в копні сіна. Коли прабаба прийшла до батька, то її молодший брат – підліток почав розпитувати, де найменша дитина? Він поїхав верхи шукати мого діда і знайшов його, почувши сильний плач. Так мої оселилися на хуторі Шевчани, неподалік від Курахового. Так моя родина стала переселенцями вдруге.

Під час Голодомору прабаба, яка все ж зберегла щось із родинних прикрас, обміняла обручку та ланцюжок на пляшку олії та декілька кілограмів борошна. Коли вона несла це додому, то її перестріли якісь чоловіки. Але знову всіх врятував сильний плач мого діда, який почав несамовито кричати, тож нападники втекли. А обміняні продукти, можливо, врятували родину. Потім прабаба померла, дід мій потрапив у дитячий будинок, де вчили вірші про Сталіна, а потім у школу фабрично-заводського навчання. За запізнення на навчання у 1946 році він отримав декілька місяців тюрми. На пам'ять про це мав татуювання – якір у колі на руці. Чому якір? Мріяв колись бути моряком, але з такою біографією тоді не брали навіть в армію.

До кінця 80-х років, дід не їздив в село, де народився і ніхто з нас не знав навіть половини цієї історії. Розповідати її почали лише у 90-х роках. Все життя дід плакав, коли показували фільми про Голодомор та репресії. Мій батько дізнався історію свого діда вже дорослим, до цього про нього в родині не розповідали.

Втрете моя родина стала переселенцями у 2022 року. Наразі на Донеччини ще стоїть великий дім, побудований моїм дідом для великої родини. Стіни, дах, стеля, підлога – лише будівельні матеріали. На кладовищі залишилися могили моїх діда та баби. Світлини, пам'ять, обличчя, сімейні свята, спогади, запах абрикосів, соняхів, вугілля, розпеченої на сонці землі, вишневого варення, побілки, гудіння бджіл, тихий сміх і спів, цвірінькання цикад, завивання вітру я завжди вожу із собою.

Мій дім щодня руйнують, навряд чи він вціліє, і я зараз не про стелю і стіни. Село, в якому приблизно 1928 чи 1929 року народився мій дід, окуповане з 2022 року.

Про переселенський вайб моєї родини

Читайте також:

Останні новини

10 липня 2026

9 липня 2026