Микола Ворон: засновник однієї з найбільших українських бібліотек у Канаді
У віці 99 років спочив мій родич Микола Ворон – засновник та керівник однієї з найбільших українських бібліотек у Канаді, яка налічує понад 15 тисяч примірників. За 57 років громадської роботи він зібрав значно більше, адже активно відправляв дублікати книг до України. Немало видань знаходяться у науковій бібліотеці Волинського національного університету імені Лесі Українки. Діаспорні видання, які з 1990-х років бібліотекар відправляв в Україну, кидали світло на діяльність УНР, УПА, злочини СРСР та замовчувані факти, забутих українських діячів до того, як з’явилась можливість знайти такі видання на онлайн-ресурсах, в українських бібліотеках, відкрили архів СБУ.
Холмщина
Микола Ворон народився у маленькому холмському селі Жолобок, неподалік Світязя, по той бік Бугу. Місцева природа була казковою, у лісах водилось чимало дичини, вода у річках та озерах – джерельна та прозора, хоча орної землі не вистачало.
«З ранньої весни й до пізньої осені ліси дарували людям свої делікатеси: чорниці, суниці, бруслини, малини і ожини, а також гриби різні на колір та смак: хто не лінувався, той мав їх досхочу», – писав молодший брат Миколи (і мій дідусь) Олександр Ворон у спогадах «Волею долі».
Селяни сіяли люпин, жито, гречку та ячмінь, садили картоплю, не нехтували льоном та коноплею – ткали домашнє полотно – місцеві самі себе одягали та взували.
Микола Ворон народився у грудні 1924 року. На той час батьки повернулися із вимушеної евакуації з Кубані та вже встигли налагодили господарство – царський уряд вивіз їх та інших селян під час Першої світової.
Батьки, як годиться, назвали первістка на честь Святого Миколая, оскільки наближалась дата вшанування.
Читайте також: Світ тісний, або Як переплітається локальна та родинна історія
Олександр Ворон пригадував:
«У школі старший брат читав журнал «Урожай» і мріяв про власний фруктовий сад. Батько замовив для старшого сина два десятки саджанців яблунь та груш і Микола мав «шкілку», проводив свої досліди…».
Змалку він любив книги та грався з дітьми у «бібліотеку», часто ділився ними. На той час у бібліотеці були Марія Конопніцка, Генрик Сєнкєвіч, Болеслав Прус, але з допомогою батька він почав вивчати українську. Вдосталь українських книг, українська школа з’явилися після 1939 року.
Друга світова війна
У 1940 році окупаційні власті навідалися в село, переглянули списки незаможних та включили 16-ти річного Миколу у списки на працю у Німеччині, де він потрапив до фермера у селищі Кляйн Аугайм (Гессен).
Пізніше він познайомився з Параскою Керекелицею з Полтавщини, яка разом з іншими дівчатами з підрадянської України працювала на заводі неподалік цього селища.
Мій дідусь пригадує випадок, який мало не коштував обом життя. Німецький фермер відпустив Миколу на місяць провідати родину. На той час біля Жолобка нацисти організували табір смерті Собібор, куди звозили цивільних осіб єврейської національності та полонених червоноармійців.
Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка
Дідусь пише, що допомагали єврейське населення знищувати найманці із власівського оточення, колишні радянські військовополонені. У селі їх називали «совєтчиками». Це були «королі земного пекла, які любили секс, алкоголь та садизм».
З нагоди повернення Миколи, батьки запросили кумів і гостей за святковий стіл. Раптом до хати ввалилося двоє «совєтчиків»: знали, де можна поживитися. Батьки були змушені посадити їх за стіл. За звичкою, вони пили тільки «стаканами», в той час, як місцеві частувалися маленькими чарочками по 25 грам.
У розмові за столом Микола сказав щось, що не сподобалося зайдам і ті зчинили бучу: Миколі з Олександром довелося втікати. Жінки стримали заброд, братам вдалось вискочити з хати й сховатися та слухати як чоботи «совєтчиків» гупали навколо.
Після війни молодшого брата Олександра з родиною вивезли із Холмщини на південь України. Вивантаживши їх із товарняка в степу біля Снігурівки (на межі Миколаївщини та Херсонщини), запропонували покинуті занедбані селища німецьких колоністів Цюрихталь та Офенталь.
Родині вдалось повернутися лише на Волинь… На Волині Олександр дізнався, що Микола пережив Другу світову у Німеччині, одружився, має сина, проте зв'язок обірвався через побоювання репресій.
Після війни Микола опинився у таборі переміщених осіб в Ганау.
Читайте також: Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину
У жовтні 1945-го він одружився з Параскою. В американській зоні окупації господарювали енкаведисти виловлюючи для репатріації невільників – громадян СРСР. Микола, як виходець «із Польщі», зміг дружину-полтавчанку уберегти від Сибіру.
«Коли італійці виїхали додому, у табір для переміщених осіб прибули українці, естонці, латиші і литовці: на брамі вивісили наші національні прапори», – пригадував Микола Ворон, якого обрали до ради табору.
Українці та представники країн Балтії зайнялися освітньою та культурною роботою між своїх громад. У 1948 році Микола Ворон започаткував українську бібліотеку у таборі, за що був відзначений тамтешньою громадою.
Читайте також: Іван Липовецький: видавець дивізії Армії УНР
У Канаді
Через рік Микола, узявши родину та роман Володимира Гжицького «Чорне озеро» із штампом табірної бібліотеки Ганау, подався із Бремена до Канади. Згодом вони перебралися до Калгарі, де Микола знайшов працю на залізниці.
У 1957 році він звернувся до членів їхньої православної громади: хто має прочитані книжки, нехай подарує або позичить. Набралося чимало.
Хто хотів стати постійним читачем, вносив щороку один долар. Брат Олександр відшукав Миколу у Канаді через 15 років, через доньку того бауера, куди його відправили на роботи. З тих пір брати листувалися авіапоштою аж до смерті мого дідуся.
Вони зустрічалися лише тричі у 1968-1975 роках. Пізніше Олександр замислювався чи добре зробив, що відшукав брата. За родину взялись кадебісти, які хотіли завербувати Миколу. Вони крутились навколо родини під видом кореспондентів, навідувалися на роботу до дідуся Олександра.
Шантаж і переслідування довели Олександра до лікарні, він звільнився з роботи. Відмовившись співпрацювати, підірвав собі здоров’я та кар’єру. Увага спецслужб до родини тривала до розвалу СРСР.
Тим часом у Канаді пан Микола створив прекрасну бібліотеку-архів при церкві Св. Володимира у Калгарі, яка зараз налічує понад 12 тисяч книг, багато різних періодичних видань української діаспори у країнах світу. У 2015 році її назвали на його честь, а каталог оцифрували.
Читайте також: За що судили волинських шістдесятників
Перший «фінансовий звіт» за січень 1959 року засвідчував: з грудня попереднього року у касі бібліотекаря Миколи Ворона залишилося 12 доларів 89 центів. Членські вкладки склали 17 доларів 4 центи, витрати 4 долари 15 центів. Минуло півстоліття.
За результатами 2009 року готівки на банківському рахунку накопичилося 7 052, 54 доларів, витрати протягом року склали 3 588, 07. Вартість книжкового фонду (не враховуючи меблів і архівних матеріалів) складає 146 741, 72 центи.
З проголошенням незалежності чимало дублікатів книг Микола Ворон надсилав в Україну, підтримував зв’язки з Музеєм Гетьманства у Києві, Українським науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства, сільськими бібліотеками окремих регіонів України.
Від 1993-го до 2008 року в Україну надіслано 140 пакунків (не враховуючи бандеролі) на суму 8’986, 33 долари.
«Коли ж наша бібліотека отримала приватні книгозбірні, а з архіву Канади ще 32 пакунки різних дублікатів, щось залишав для бібліотеки, решту висилав в Україну», – пригадував Микола Ворон.
У 2011 році Микола Ворон звітував перед місцевою українською громадою:
«Інвентаризація книжок проведена до номера 16.060, хоча усіх налічується 20363... А ще понад тисячу періодичних видань, 340 назв складає преса вільної України, майже 2000 листівок, сотні нотних записів та відеокасет, дисків, мікрофільми…».
Обігові кошти склали 11 525, 62 долари, витрати становили 3 637, 15 доларів, на 2, 761 доларів закуплені книги.
Серед усіх надбань, Микола Ворон найбільше пишався факсимільним виданням Пересопницького Євангелія на якому присягають українські президенти та рідкісним репринтом Конституції Пилипа Орлика, яка випередила конституцію США.
З допомогою спонсорів Микола Ворон понад півстоліття рятував приватні бібліотеки. Від початку дев’яностих дублікати рідкісних видань української діаспори з різних країн світу регулярно поповнювали книгозбірні університетів, музеїв та бібліотек Волині та України.
Читайте також: Садиба кавалериста та гараж для «Татри»: нововіднайдений проєкт архітектора Сергія Тимошенка у Луцьку
Адресати отримували не лише пакунки з літературою, але й фінансову допомогу на видавничі проекти. Бібліотекар з Калгарі спонсорував видання «Я син ворога народу» Василя Гаврилюка, «Рівненська семінарія» Володимира Рожка, підтримував видавництво «Смолоскип».
Громадська діяльність Миколи Ворона багатогранна, вона не обмежувалася простором бібліотеки.
«Коли Україна проголосила незалежність, Комітет Українців Канади оголосив збірку коштів на придбання дому для Української амбасади в Оттаві. Я відразу вислав 100 доларів. На другий день приєдналися інші, а разом з моїми набралося 700 доларів. За короткий час зібрали поверх мільйона доларів», – розповідав Микола Ворон.
Я вдячний своєму дідусеві Олександру за те, що розшукав брата і не припиняв листування упродовж половини століття, передав цю естафету молодшій генерації, залишив сімейні спогади «Волею долі», що дали можливість розповісти цю історію.
Завдяки пану Миколі в дитинстві прочитав «Тигролови» та «Огненне коло» Івана Багряного (як потім з'ясувалось у перших виданнях), твори Уласа Самчука, «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла у першому перекладі українською, який вийшов у Мюнхені у 1947 році, «У Вирі боротьби» Юрія Борця, «Далекими дорогами» Миколи Понеділка, захоплюючий український переклад «Четвертого виміру» Авраама Шифріна про ГУЛАГ, де він познайомився із видатними українцями…
Вічна та славна пам'ять Миколі Ворону. Прощання відбудеться 12 липня в українському соборі Святого Володимира в Калгарі. В офіційному некролозі пана Миколи йдеться, що замість квітів, за бажанням, можна надіслати пожертву до названих на його честь бібліотеки та архіву.
Фото з сімейного архіву та Mykola Woron Library & Archives at St. Vladimir's Ukrainian Cultural Centre