Голоси Переможців: 39 історій учасників УПА

Є особливі книжки спогадів. Які читаєш, а перед очима як у фільмі – усі події бачиш вживу. До них, як спраглий до води, повертаєшся не раз думками: згадуєш образи людей, сюжети їх життя, їх мову, повторюєш подумки важливі фрази. Такою є книжка Любові Загоровської «Моя УПА».

У передмові історик Володимир В’ятрович наголосив: «Через десятки років герої пригадують найяскравіші моменти: для когось це участь у боях, для когось — арешт, допити, досвід виживання в таборах. Ця пам’ять важка, іноді навіть страшна, але не песимістична. Бо це мовлять переможці. Хто боровся, хто дожив до незалежності України і дочекався визнання від своєї вільної держави».

Я читала її у час, коли вимикали по 3-4 години світло: повільно, вдумувалася у слова кожної людини. Спогади 39 людей, які взяли участь у боротьбі ОУН і УПА, пережили тортури й репресії радянської влади, пройшли табори ГУЛАГу.

Читайте також: Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука

Авторка книжки, бувши журналісткою, записала протягом певного часу спогади людей, з якими її знайомили, когось знаходила сама. Це неймовірний талант: викликати довіру людини під час запису спогадів, – у книжці відчувається, що цей процес переходив у стадію сповіді. 

Про це зізнавалися й оповідачі. Їй повірили та щиро, без прикрас чи недомовок розповідали про пережите. 

«Власне, чотири роки тривав період, який я для себе назвала Дорога. Нікого не шукала спеціально — у дивний спосіб ці долі знаходили мене. Мені телефонували й писали листи знайомі чи незнайомі люди і казали: «У такому-то місті/селі живе людина. Приїжджайте!». Я збиралася і їхала, сиділа поруч, тримала за руку, слухала неймовірні розповіді. Одного разу стара жінка, тримаючи мене за долоню, тихо сказала: «Я зараз не даю інтерв’ю. Я сповідаюся». У країні тривала війна. Масмедіа і соціальні мережі рясніли розповідями про знущання над українськими військовополоненими, а я слухала сповіді сивих чоловіків і жінок з думкою, що історія має звичку ходити по колу. І ми приречені повторювати ті самі уроки знову і знову, адже так і не змогли вивчити, осмислити і засвоїти програмний для нас матеріал», – розповіла письменниця Любов Загоровська.

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

Читайте також: Унікальні роботи Ніла Хасевича та його учнів із архіву ОУН

Важке пережите, яке у спогадах завжди оживає пекучим болем життєвих втрат, але водночас і гордим ствердженням, що не могло статися інакше, бо то був шлях боротьби за право Україні бути вільною.

Повстанець Богдан Семко зазначив: 

«Якби не УПА, то не знаю, чи Україна виборола б незалежність. Бо в кого був у душі націоналізм – то це вже до останнього, це вже нікуди не дінеться». 

А Розалія Мизак стверджувала: 

«Знаєте, в УПА прості хлопці і прості дівчата були, зараз нема таких людей, всіх знищили. То як ліс рубають, рубають хороші дерева, а лишається те, що лишається. Так і з людьми було…».

Читаю спогад Катерини Бережанської, а перед очима сучасні волонтери в допомозі ЗСУ. Бо у 40-50-х роках місцеве населення також всі зусилля докладало для підтримки УПА. Порівняйте і ви цей опис Катерини: 

«Але рукавиці сплести, шкарпетки, то жінки по селах допомагали. Чи якісь свята, чи просто, такий кошик, як на яйця, чи мішок передавали від хати до хати – і ти повинен був покласти до нього харчів і передати до другої хати. Так люди допомагали. В нашому селі ще млин є, він стоїть на воді, великий млин, і також люди збирали пшеницю, жито, хто скільки міг, і кожний старався дати хлопцям, бо то ж наше військо, наша армія. Знаєте, люди тішилися, що вже ми будемо мати свою державу, бо ми маємо свою армію».

Любов Загоровська не просто записала ці спогади, вона зуміла передати їх на письмі так, як почула – живою розповіддю її героїв. Вона цим їх назавжди зберегла живими. Саме так, живими. Бо читаючи цю книжку, заглядала чи ще лишиться щось за завтра, післязавтра, з ними не хотілося розлучатися.

Читайте також: 91-річна колишня зв'язкова УПА принесла волонтерам на стрічки свою сукню, яку пошила на засланні у Воркуті

Ще одна важлива цінність книжки «Моя УПА» – спогади висвітлюють національно-визвольну боротьбу на Івано-Франківщині. Краєзнавчий аспект подає цікаво й колоритно опис побуту і звичаїв людей у той час. 

Повстанець Дмитро Сливчук розповів: 

«Батьки в мене були неграмотні абсолютно. Але батько знав чотири іноземні мови: німецьку, жидівську, румунську і польську. Ну і руську трохи, її ми вчилися одні межи другими». 

Неграмотні, які знали п’ять іноземних мов! Скільки грамотних з вищою освітою сьогодні знають п’ять іноземних? А проте ці селяни вміли виховати патріотами своїх дітей так, як оповів Василь Миронюк: 

«Коли я підріс, то наші хлопці всі пішли до армії повстанців. Пішов і я. Ну як? З дому не відійшов, тільки зв'язковим робив. Тепер як: взяв тіліфона і подзвонив, а тоді який тіліфон. Тільки те, що на бумажці напишуть і треба від куреня і до куреня перенести до такого місця, яке вкажуть. Деякі там передачі перевезти». 

Вражаючу справу зв’язкового УПА описав Ярослав Юрцуняк: 

«У нас, правда, була жіночка, до неї здавали продукти, вона заготовляла, і тоді вже розносили по криївках. І так я став зв'язковим. Мені було 14 років. Ну, але тоді в 14 років хлопці вже великі були, то теперішні 14-літні нічого робити не хочуть. У мене було три криївки…».

Читайте також: В ОУН з п'ятнадцятирічного віку

Життєвий подвиг пережитого цими людьми вражає. Параскевія Фуфалько згадує: 

«Мене як арештували, то з дому взяли, сусід здав. І я сиділа у Франківську три місяці, мені тоді 15 років було. Нас багато арештували. Жінки з чоловіками були. Нас було до двадцяти. Везли машинами, та й по камерах порозпихали. То я три місяці була в підвалі. Питали, аби ще я когось казала. А сусід на очну ставку до мене приходив. Казав: Ти брала худобу і брала їду партизанам: тому, тому і тому. І шкарпетки ви плели і давали хлопцям. А я всьо казала, що неправда».

Цю 15-річну дівчинку засудили на 10 років ув'язнення і 5 заслання!

«Повезли нас в Одесу, була в Чернігові і в Одесі, в лагерях… Але ми там лісовози грузили так, як хлопи. Береться бабів з десять, в нас перша категорія була. Нас було три тисячі жінок в Чернігові: і молоді, і старі, і каліки…

…Ми на ліс ходили. І штукатурили дім, і білили. Там, у зоні, будували будинки. Лагер далеченько за містом був, ніколи не забуду. На такій горі, як ось та, казали, що там монастиря видно чубок.

…Мені 17 було як випустили…», – розповідає Параскевія Фуфалько.

Читайте також: Дівчина з музейної світлини: життя і боротьба волинянки Тетяни Дейнеги (Байди)

Чимало з них, потрапивши в табори в ГУЛАГу, взяли участь у повстаннях проти сваволі табірного режиму. Учасник Норильського повстання Богдан Семко розповів: 

«Я робив на бакенних кранах, ми будували заводи, всякі фабрики. Приїхали туди, там було лише пару хатчин, а звідти їхали, то вже місто залишилося. Всяке було. Було так, що ведуть хлопа попід руки з роботи, лікар вийде, помацає пульс і: «В трупарню його». Може, якби забрали в лікарню, дали укол, він би ще жив. Але на то ніхто уваги не звертав. Вмер – то вмер. Замотали в простирадло, кинули в ящик, десь там у тундрі траншеї повикопували ті туди скидали. Много людей не вернулося, много лишилося там, померло».

Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка

Дуже цікаво описала своє буття в Норильську Василина Гринюк (дівоче Пилипчук), яку 16-річною привезли в те місто. Вона зуміла після основної роботи підробляти в їдальні табору і підгодовувала всю свою жіночу бригаду. 

Василина наголосила, що саме завдяки повстанню її справу згодом переглянули і її звільнили, оскільки її засудили «малолітньою». А до того вже 8 років відсиділа.  Вражає історія її заміжжя зі «стрибком» (місцевим учасником «истребительного батальйона» НКВС), яку вона пояснила: всі хороші парубки того часу були або вбиті або сиділи.

Я зацитувала лиш кілька найцікавіших для мене фрагментів із книжки Любові Загоровської «Моя УПА». Відкрийте і ви для себе у ній героїв України, які за незалежність не вагалися битися з ворогом ні хвилини. 

Як і сучасні воїни Збройних сил України, яким судилося сьогодні з тим самим російським окупантом завершувати національно-визвольну боротьбу.

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина