УВАГА Волинь, Рівненщина, Закарпаття, Львівщина, Херсонщина!

повітряна тривога

усі в укриття

Безврем'я

08 Листопада 2022, 12:03
Фото із сімейного архіву Наталії Шепель БЛОГ 4396
Фото із сімейного архіву Наталії Шепель

… Колись я поставлю  свій стілець з вигнутою гладкою спинкою поруч з його. 

Ці дивні стільці стоятимуть просто на свіжій осінній ріллі. І я подумаю, що це – цілком в дусі атмосфери фінальної сцени фільму «Б‘ютифул» з Хав‘єром Бардемом… 

Ми помовчимо трохи. Тоді я проведу рукою над масною блискучою ріллею і спитаю: «Дюдю, а що ти от про все це думаєш?». 

Це буде гранично правдива розмова з моїм грамотним дідом Семеном 1898 року народження. Це буде  розмова на «ти». 

Коли я народилася, йому було 77. 

Він помер у 92, я саме закінчувала 10-ий клас. Була фантастично тепла весна. На довгу труну мого високого діда все сипалися пелюстки квітучих вишень. 

На серці було мулько чимось таким, що понад втрату. 

Сьогодні, в цілковитій тиші й темряві вечірнього воєнного безврем‘я, прийшла й відповідь. 

Власне, прийшов він сам. Тепер ці незримі візити тих, хто тримав колись моє дитяче небо - цілком очевидні, відчутні і явні. І дуже природні. 

Тож муляло мені, ще геть юній, що тоді невтямки було, як це важливо: знати, глибоко, тонко знати – хто він. 

Мій єдиний рідний з двох вцілілих у Другій світовій війні дідів. 

Так, були і є факти: чотири класи церковно-приходської школи. 

Вірші, які знав напам’ять  до кінця. 

Але як же я хочу достеменно розуміти, як він почувався, коли вчився. Ким були ті діти поряд. Вчителька. Пейзаж за вікном… 

Забрали на роботи в Німеччину. Вернувся. Я заплющую очі і бачу його високу постать. Він йде по осінній ріллі в незмінному довгому військовому плащі, в якому потім буде пасти  щодня свою вічну корову. Йде до своєї хати під лісом. Мені хочеться підбігти і щоб взяв на руки. Глянути, якими були б тоді його очі. 

Але мене ще нема на світі… 

Його хата зусібіч обійнята полем. Із припнятим збоку лісом. Тепер я знаю, звідки в мене ця любов до широкого панорамного неба. Хмар, які мчать суворо й заклопотано. Лісу, який гостро пахне листям. І ріллі. 

Бо рілля – це про щастя. 

… Мені – років п‘ять. Ще нема школи з її стресами. А є довга подорож з батьками  на дідів хутір.

Йти – через ліс. Вони його звуть гаєм. Там примирливо дивляться на тебе опеньки, хрускають палузочки на стежці під ногами. Повітря наливається тонкою цівкою просто в душу. 

Все живить. Все. 

У діда годують, мамуся Надя, дідова дочка від першого шлюбу, радісно клопочеться всіма нами. 

До речі, дюдю, а як воно, лишитися вдівцем з чотирма дітьми?

Я лишилася он з одним, і то, знаєш, заледве… Він гарний, твій правнук. Та ти й так знаєш. 

… Мені – п‘ять.. Коли пообіді випускають на двір, я йду за хату.  Стаю в переоране на зиму поле. Я ще не знаю слова щастя. Наді мною жене свої каравани небо. Обабіч стоїть золотою стіною ліс. Онде там, в малій теплій хаті, частуються батьки. 

Під малими гумовими чобітками лежать важкі скиби землі. Виблискують. Відламую  крихітну грудку і кладу до рота. 

І щастя сходить на плечі таке велике. Таке терпке і чисте, що я спокійно доїдаю землю і кажу собі – запам’ятай це. 

Не вірте, що в малих тілах живуть незрілі. У п‘ять років я застовбила за собою цей день. 

Сьогодні в хаті без світла він сяє мені з далини яку годину поспіль.

Я думаю, дюдю, про твою першу дружину, якій ми  на Паску клали на могилу дві крашанки. 

Як ти її вподобав? Де зустрів? 

А свою другу, мою бабу Маринку, яка теж тебе лишила самого – як щодня кликав? Про що з нею гомонів? 

Я думаю про твого загиблого на війні сина Дмитра. Велика фотокартина молодого красеня в компанії з рідними братом і сестрою весь час висіли над ліжком, на якому я спала, вже в іншій хаті. З подвір‘я якої виднівся вдалині твій ліс. І твоє поле. 

Здається, тепер я знаю, чому ти виходив курити свій екологічно чистий бакун і мовчки дивився  туди, де без тебе лишилася твоя рілля. Я пам‘ятаю цей дим. 

Я й досі його люблю.

Ти був добрий, мовчазний і дуже спокійний.

Може, поки це справді все, що мені потрібно знати? 

Бо рано чи пізно ми отримаємо безмір часу. І сидітимемо вдвох на свіжій ріллі.  Так мені бачиться місце зустрічі. Безврем‘я поза життям. 

Я проведу рукою понад ріллею і спитаю: «Дюдю, а що ти от про все це думаєш»? 

І ми достеменно пройдемо всі сліпі плями життя. Твого – без мене. Зі мною. Без мене. 

Хоча б, для початку, нашу з тобою історію. 

Дмитрівська субота. 

Ми зустрінемося на мить  у хисткому вогні поминальної свічки. 

Поки так, дюдю. 

Поки так. 

Дід Семен (ліворуч) зі своїми двома зятями: Іваном і Сяньком
Дід Семен (ліворуч) зі своїми двома зятями: Іваном і Сяньком

Коментар
Код блоку:
01/12/2022 Четвер
01.12.2022
30.11.2022
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром