Як я одержав медаль «За визволення Києва»

Глянув лейтенант Хомінський зранку на календар – 1 листопада. І згадалося йому, як 19 років тому він одержав медаль «За визволення Києва»…

Не хвилюйтеся – з глузду я не з’їхав…

Було це восени 2003-го. На той момент я, студент-журналіст, вже понад пів року працював у парламентській газеті «Голос України».

Наближалася 60-та річниця визволення Києва від нацистів. І хтось в оточенні Президента Кучми напоумив рудочубого Гаранта виправити одну історичну несправедливість. Мовляв, відразу після війни в СРСР було введено медалі «За визволення Белграда», «За визволення Варшави», «За визволення Праги» – а медалі «За визволення Києва» не було. Хоча саме Битва за Київ була однією з найграндіозніших, найвизначальніших і – на превеликий жаль – найкровопролитніших сторінок тієї війни.

Великих капіталовкладень запровадження і виготовлення такої медалі не передбачало, адже учасникам тих подій на той момент мало бути років щонайменше по 80-85 – і в живих їх лишалося зовсім небагато. А геть непопулярному серед народу Кучмі – таки піар… Тож задумку швидко втілили в життя.

Ну й на початку листопада 2003-го Київський міський військкомат зібрав зо три десятки сивочолих ветеранів і влаштував їм справді цікаву програму на цілий день. А моїм редакційним завданням було висвітлити це в репортажі.

Спочатку поїхали автобусом до Переяслава-Хмельницького, де відвідали кілька музеїв (а загалом їх у Переяславі десятки!). Зокрема, побачили відому діораму «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 року».

Потім учасникам тих вікопомних подій урочисто вручили ті самі медалі.

Після чого ми поїхали в один з приміських дитячих таборів (який цієї пори, звісно, за прямим призначенням не працював).

Там для стареньких накрили пристойний стіл, організували культурну програму з піснями під баян тощо. Після обіду ми вийшли прогулятися навколишнім лісом, погрілися біля багаття. А потім ще раз сіли за стіл – трішки підвечеряти перед поверненням до Києва.

Атмосфера вирізнялася теплотою і душевністю. Бо й ветерани ті були справжніми. 

Було серед учасників тієї поїздки навіть кілька Героїв Радянського Союзу. Проте найбільше мою увагу привертав дідусь у старенькій маринарці… з п’ятьма медалями «За відвагу» на ній. Для розуміння масштабу: більше – шість таких медалей – в усьому СРСР мала лише одна людина – померлий ще 1975-го сержант Семен Грецов…

Звісно, на всю цю живу історію я дивився з величезним захватом, ну й старанно збирав матеріал, розуміючи, що про таких людей гріх буде не зробити класний репортаж!

Нарешті ми всідаємося в автобус і рушаємо в напрямку Києва. Ветерани продовжують спілкуватися між собою, я переглядаю зроблені протягом дня записи в блокноті, а військовий комісар («головний» у нашій групі) ретельно вивчає якісь папери. Аж ось він піднімається й каже:

– Ви уявляєте – вже тричі перевірив! Усіх, кого мали – нагородили, а одна медаль таки лишилася! Мабуть, «запасну» нам із Міністерства оборони надіслали…

І раптом один з ветеранів «видає» (як зараз пам’ятаю – російською):

– Так с намі тут сєгодня парєньок молодой бил – кореєспондєнтік с газєти. Вніматєльний такой – распрашівал всєх цєлий дєнь, запісивал… Давайтє і єго наградім!

Я з переляку втискаюся в сидіння. Роззявляю рота, аби заперечувати – проте не можу вимовити ані слова…

Військовий комісар також заскочений. Проте відразу кілька ветеранських голосів підхоплюють ідею:

– Все правильно, заслужив хлопчина!

– Молодєц парнішка – нужно отмєтіть!

– Воєнкоме, не тягни кота за хвіст – медаль кореспонденту!

Комісар зітхає, проте заперечувати не наважується. Сідає й прямо на коліні вписує в книжечку до нагороди мої прізвище, ім’я та по батькові.

Ще мить – і медаль вже чіпляють мені на груди. Ну й, звісно, наливають «фронтові» 100 грамів…

Відтоді спливло 19 років, проте та нагорода досі зберігається в серванті у батьківській квартирі – в пам’ять про людей із тієї поїздки, в пам’ять про моїх дідів-фронтовиків Станіслава Хомінського і Миколу Комареуса.

Адже тоді – восени 1943-го – вони відвоювали не лише Букринський та Лютізький плацдарми для подальшого наступу на нацизм. – Вони відвоювали плацдарм для подальшої боротьби за Україну. – І «хто б там що кому не говорив», а саме Україна і Українці (у лавах як Червоної армії, так і УПА) зробили найбільший і вирішальний вклад у перемогу над нацизмом (за колосальної підтримки антигітлерівської коаліції). 

Сьогодні Українці мають шанс ще раз увійти в історію – перемігши (цього разу за підтримки антипутінської коаліції) здичавілу орду рашизму…