Волинська трагедія: подолати конфлікт пам’яті

Урегулювання історії у сучасному світі загалом і в українсько-польських відносинах зокрема є не лише і не стільки гуманітарним питанням, а й безпековим.

У своєму виступі 22 травня 2022 р. у Києві Президент РП Анджей Дуда ствердив:

«Вороги багатократно пробували нас посварити, скерувати проти себе. Сьогодні й надалі пробують, страшать поляків українцями та українців поляками, використовують для цього болісні теми з нашого болісного минулого, з нашої історії. Але це їм не вдається, надто добре ми пізнали ті методи, знаємо, що напруга у польсько-українських відносинах служить винятково чужим інтересам, а нам, полякам і українцям, заважає».

В реаліях російсько-української війни досягнення історичного порозуміння між українцями та поляками є критично важливим для майбутнього обох народів.

Читайте також: «Волинь'43» стала елементом гібридної війни, яку розв'язала Росія не лише з Україною», – історикиня

Водночас, від часів Помаранчевої революції суспільства та уряди України та Польщі не мали таких шансів на його успішність – понад половина поляків підтримує боротьбу українців до цілковитої перемоги над російським агресором, а державні структури польської держави надають безпрецедентну допомогу у цій боротьбі.

І це створює передумови для того, щоб успішно скласти порахунки з минулим. Водночас, нові реалії приховують у собі нові виклики.

Уже аксіоматичним стало твердження про часи Другої світової війни як час, який залишив найглибші травми у взаєминах між українцями та поляками.

Події, які отримали назву «Волинських» ось уже майже 80 років отруюють відносини між сусідніми народами і так чи інак визначають відносини сучасних українців та поляків. І про загрози, які приховує в собі історична пам’ять про ці історичні події не варто забувати.

Перш за все слід розуміти, що «Волинська» тема нікуди не зникла і не зникне. Як відомо, від 2016 р. у Республіці Польща 11 липня офіційно є днем пам’яті мучеництва кресов’ян, коли вшановують жертв українсько-польського протистояння 1943–1944 років.

Цього факту ніхто відмінить, і відповідні заходи будуть відбуватися, нагадуючи польському суспільству про ті події. На теренах Польщі з’являтимуться нові монументи та пам’ятні дошки.

Інша справа, що під тиском громадськості нині вони втрачають свій пафос та актуальність. Як приклад варто згадати конкурс «Волинь – пам’ять поколінь» під патронатом міністра освіти і науки професора Пшемислава Чарнка, проведення якого цьогоріч в умовах, коли в Україні гинуть тисячі мирних мешканців, викликало гострі протести з боку експертів Польської академії наук.

Однак серед поляків є кілька мільйонів тих, хто є нащадками вихідців зі сходу, мають «кресові» корені. Ба більше – це доволі голосна й організована частина польського суспільства.

Як стверджують представники самих кресових середовищ нині в Польщі діє близько 200 організацій різного рівня. Саме вони стали основними носіями пам’яті про українсько-польський конфлікт на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни.

Саме вони стали головними суспільними «прокурорами» у ставленні до цих подій політиків. Вони ніколи не змиряться зі спробами замовчування, іґнорування чи «затирання» “Волинської” теми.

Свого часу, коли 2003 року відбулися заходи вшанування жертв Волинської трагедії у селі Павлівка за участі президентів України й Польщі Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського, здавалося, що ця тема вичерпана і перейде у царину інтересів професійних істориків.

Однак позиція та незадоволення отриманим результатом кресових середовищ не лише повернула, а й загострила та радикалізувала волинську сторінку болісної спільної минувшини.

Вони домоглися, що їх першопочатково маргінальна позиція поступово набула статусу офіційної й активно почала поширюватися в суспільстві. Нині серед них є ті, хто не готовий навіть усвідомлюючи та визнаючи загрози з боку Росії поступатися пам’яттю про Волинь’43 і продовжує звинувачувати українців у «геноциді».

Читайте також: Священники-зарізяки, щури в животах та інші вигадки про Волинську трагедію у фільмах Міхала Кані

І ці голоси не варто недооцінювати – хоч вони знову стали радше маргінальними на фоні активної підтримки поляків та Польщі.

Саме на крайньо праві та кресові середовища будуть робити ставку ті, хто прагнутиме вбити клин у сформований українсько-польський альянс. Росія в інформаційному просторі активно використовує тему волинської трагедії, щоб переконати всіх у протиприродності союзу між українцями та поляками.

Ще 14 січня 2022 року частина урядових сайтів припинила свою роботу. На сайтах же були опубліковані погрози українському населенню, аргументуючи це помстою за «Волинь, за ОУН УПА, за Галичину, за Полісся».

Російські ЗМІ відразу розтиражували це як помсту польських хакерів за «Волинську різню». Однак, як польські так і українські спецслужби вважають, що це провокація РФ з метою збільшення напруги.

На рівні заяв, які починають лунати про прагнення Варшави загарбати частину українських території, її імперські зазіхання, активно просувається думка, з одного боку, про те, що Польща забуває про нечувані звірства щодо мирного населення, а з іншого – про те, що українські підрозділи (той самий полк “Азов” до прикладу) є ідейними спадкоємцями тих, хто різав мирне польське населення на Волині.

Чи змонтовані у тенденційний спосіб фрагменти виступів на вшануванні жертв Волинської трагедії у фільмах на кшталт «Для тих, хто ставить український прапор на профілях», щоб налаштувати поляків проти українських біженців. Тут уже не будемо акцентувати відверто маніпулятивні вкиди, у яких просувається інтерпретація атаку Росії як “помсти” за жертви Волині та спосіб виправдати жертви серед цивільного населення в Україні. Зрештою, nihil novi.

У таких умовах виникає логічне і закономірне – що з цим усім робити?

Найбільшою помилкою було б нині розпочинати розмови про напрацювання єдиного бачення спільної минувшини. В українців та поляків є різне сприйняття історії, передовсім, таких трагічних подій як Волинська трагедія.

Тому оптимальним і для Києва, і для Варшави було б визнання цього факту. Це дозволило б уникнути суперечок довкола болісних сторінок минулого і створити ситуацію, коли справді минуле не заважало б побудові спільного успішного майбутнього.

Водночас, слід усвідомити, що діалог між фаховими істориками України та Польщі має бути активізований. Має відбуватися нормальна дискусія на нормальних цивілізованих засадах.

Саме напрацювання фахового бачення подій на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші є запорукою уникнення суперечок на рівні суспільств.

Адже, допоки існують неузгодженості в інтерпретації усталених фактів серед фахівців навряд чи можна розраховувати на досягнення українсько-польського історичного примирення.

Тому повернення до інтенсивних зустрічей істориків обох країн є важливим запобіжним для використання волинської теми та їй подібних у майбутньому.

В українських та польських істориків є унікальна можливість продемонструвати світові досвід успішного подолання конфлікту пам’яті.

На завершення хочеться повторити відому істину – сучасні покоління українців та поляків з одного боку не мають право забувати невинні жертви волинської трагедії, а з іншого – не мають право допустити, щоб минуле визначало майбутнє обох націй.