#ЧитанняНаРайоні. Шлях до себе з Павлюковим «Паломником»

18 Червня 2021, 20:18

6388

Роман-медитація у віршах "Паломник"

Я читала цю книжку двічі. Вперше – ще у вигляді рукопису. Такі вже «плюшечки» від знайомства з автором. І хоч узятися за текст мене змусив науковий інтерес, ковтнула я роман-медитацію у віршах буквально за ніч… От справді не могла заснути, не знаючи, куди далі занесе муза й дорога Паломника.

Важливо відзначити, що автор на першій же сторінці передмови зізнається: твір написаний у переломний життєвий момент, тому тут – оголені нерви і душа.

«Творення цього роману у віршах припало на переломний період зміни мого світогляду: метафізичного (коли моїми кумирами були поети, а література – сенсом, змістом, формою існування) – на релігійний...», – пише у передмові Павлюк.

І це зізнання підігріває інтерес вдумливого читача до віршового роману

Епіграфом і водночас лейтмотивом «Паломника» я б визначила тривірш зі вступної частини «Біла дорога»:

Я світ спіймав.
Не знав, куди нести.
Поніс в поети…

Сказати чесно, оцей «рум’яний і зелений» лісовий хлопець – ліричний герой – був для мене самим Павлюком, який «украінскій поет, Бандьора врєдний» [ану ж бо згадаймо, як Ігор Зиновійович «вилетів» із Ленінградського вищого військового інженерно-будівельного училища через те, що почав писати вірші]… Так я його й шукала між рядків на 210 сторінках… І знаходила. І знову губила. Власне, увесь «Паломник» до певної міри протиріччя – тут поруч народження і смерть, наївна «совєцкість» і справжній патріотизм, сирітство особисте й безмір синівської любові, ба більше – любов і ненависть у всіх можливих відтінках і варіаціях.

Навіть не знаю, ангел а чи чорт
Були в моїй душі у ночі темні – це якщо повторити за автором…

Невдячна справа переказувати вірші. Особливо такі, Павлюкові!

Паломник на те й паломник, щоб мандрувати крізь простір і час, заглядати в себе... Хотілося сказати, що в чужі душі, та найбільше таки в себе. І тут то варто зробити поправку на виняткову чесність автора-ліричного героя, який не тільки каже про позірно добре, а й зізнається (чи сповідається?) у тому, про що зазвичай не говорять – на кшталт одкровення про душевні заметілі, уподобаних панянок...

І хоч класичної любовної лірики Павлюк не пропонує, інтимності вистачає...

Я жив душею так – немов помер...
А може, так, як котеня сліпе.
Наївно й чесно.

До чого ж урешті прийде Паломник? До пошуків... тиші. Такої, у якій можна почути себе і знайти Бога...

Якщо ви зараз у пошуках джерел медитації, перебуваєте в стані світоглядного зламу або просто скучили за добрим поетичним словом, розгортайте книгу Павлюка і рушайте з Паломником у пошуках себе...