Мій сусід був політв’язнем
2577 
Дід Дробот і баба Катя жили в Дігтіві через три хати від нас. До них на канікули приїздили внуки. Хлопці були ще тими розбишаками, вправно стріляли з рогаток. Їхній будинок потопав в яблуневому саду. На подвір’ї росли черешні, одна висока з дрібними плодами, а ще дві – щеплені з великими соковитими ягодами.
Баба Катя дозволяла рвати черешні в бідончик. Дід Дробот особливо з нами малими не розмовляв. Але, коли посміхався, то широко і сяяла та його усмішка аж на великій лисині. Восени лупив горіхи та пригощав ними.
Дід Дробот раптово відійшов у вічність у 1993 році, коли я була ще в третьому класі. Здавалося, просто дід, просто баба – спогад з дитинства. Та тільки от – непрості ці люди були.
Минулого року до моїх рук потрапила книга «Реабілітовані історією» Волинська область четвертий том. У ній, на своє величезне здивування, знайшла статтю Ольги Никончук«Дробот Михайло Данилович: «Я відчув, що в мене зародилась націоналістична ідея».
Виявляється дід Дробот, коли мешкав у Нововолинську, у 60-х роках відсидів чотири роки в таборах за антирадянську діяльність.
Михайло Дробот народився 1 лютого 1931 року в селі Заглинки, тепер це селоГлинянка Ковельського району Волинської області, в селянській родині. Окрім нього в сім`ї було ще троє дітей. Батько помер у 1946 році. Михайло не закінчив початкову школу за станом здоров’я. До 1951 року жив у Заглинках, працював у колгоспі.
У травня 1951 року його призвали до Радянської армії. Через проблеми зі здоров’я за кілька місяців комісували в запас. У січні 1953 року виїхав у Дніпропетровську область на будівництво Каховського водосховища, де працював три роки. Після цього переїхав до Нововолинська, закінчив курси водія.
У 1954 році одружився з Надією Боярин. У сім’ї народилися син Петро та дочка Наталія. З 1957 року працював теслею на Нововолинському рудоремонтному заводі, а з 1963-го – бригадиром будівельної бригади. За характеристикою підприємства, був відповідальним і добросовісним працівником, активно брав участь у житті колективу.
19 липня 1965 року у квартирі Михайла Дробота на вулиці Шахтарській, 22 КДБ провів обшук. Вилучили 14 книг, журналів, газету «Українське слово», рукописи та інші матеріали.
Серед вилученого: «Звичаї та обряди українського народу», «Чорна Рада», «Княжий город – Володимир», журнал «Золотий колос» за 1938 рік та газета «Українське слово» за 1963 рік. Варто зазначити, що тижневик «Українське слово» був неофіційним бюлетнем Проводу Українських націоналістів у Франції.
Наступного дня Михайла Дробота заарештували. Його звинуватили в антирадянській діяльності, зберіганні націоналістичної літератури, проведенні розмов проти радянської влади та закликах боротися за самостійну Україну. Через три дні у цій же справі заарештували робітника рудоремонтного заводу Онуфрія Мацьоху.
На допитах Дробот заперечував, що вів антирадянські розмови чи підбурював людей. Він пояснював, що цікавився старими історичними романами, хотів більше знати про минуле українського народу. Частину книг давав читати знайомим, деякі позичав у них.
Водночас під час слідства з’ясувалося, що Дробот спілкувався з людьми, які цікавилися історією України та українським націоналізмом. Серед них були Онуфрій Мацьоха та Володимир Климасюк. Вони збиралися у квартирі Дробота, читали літературу, обговорювали історичні та політичні події.
Влітку 1964 року Дробот разом із Климасюком, Іваном Багірою та Ананієм Рабченюкомїздив до Володимира-Волинського, де фотографували історичні місця, зокрема символічну могилу українським націоналістам, але не змогли проявити плівку.
Дробот визнав, що, прочитавши цю літературу, почав говорити товаришам про свої націоналістичні погляди. Він дедалі більше переконувався, що українські націоналісти вели справедливу боротьбу і що він її підтримує. Климасюк та Мацьоха підтримували його погляди.
Дробот цікавився можливістю придбати друкарську машинку для відтворення націоналістичної літератури та листівок. Навіть знайшов таку у комісійному магазині у Володимир-Волинську за ціною 60 карбованців. Але так, як грошей було обмаль, Мацьоха Онуфрій відмовився її купувати.
До цього питання вони повернулися в 1964 році вже у Нововолинську, проте продавець повідомила, що ціна машинки 250 карбованці, а головне: потрібний дозвіл на її придбання, після чого вони вийшли з магазину.
Пізніше Мацьоха Онуфрій підтвердив, що Дробот говорив про друкування та розповсюдження листівок націоналістичного змісту.
На допиті Мацьоха зауважив, (а він був другим заарештованим після Дробота, при обшуку вилучено 6 книг та журналів), що Дробот Михайло запропонував купити на ринку у Львові зброю. Зокрема, Іван Окопний погоджувався допомогти з пістолетами, однак Мацьоха заявив, що зброя їм не потрібна.
Слідство також зафіксувало висловлювання Дробота про можливість переходу на нелегальне становище у випадку війни. Зокрема, весною у 1963 році в розмові з Миколою Ковальчуком, бригадиром шахти № 8, Михайло Дробот сказав, що у випадку складних міжнародних відносин, він не піде воювати, а перейде на нелегальне положення і буде воювати проти радянської влади.
Особливе місце у справі займав Онуфрій Мацьоха. З’ясувалося, що навесні 1943 року його було залучено до ОУН, де він став станичним у селі Михалє. Він отримував націоналістичну літературу та листівки, залучав молодь до їх читання.
У 1944 році Мацьоху призвали до Радянської армії, він воював, був двічі поранений і нагороджений орденом «Червоної зірки» та медаллю «За перемогу над Німеччиною». Після війни працював учителем, а з 1959 року жив і працював у Нововолинську.
Після арештів частина друзів дала покази проти Дробота. Зокрема, Онуфрій Мацьоха заявив, що не поділяв поглядів Михайла Дробота. Водночас були й ті, хто не підтвердив його антирадянської діяльності. Кум Дробота Олексій Лехуш, який спочатку дав свідчення проти нього, на суді від них відмовився, заявивши: «Покази мої сфабриковані, я такого не говорив!» Після цього проти нього порушили кримінальну справу.
Слідство підняло всі довідки та документи, які стосувалися Михайла, вияснили, а саме, що 24 квітня 1951 року Дробот М. Д. був призваний на службу в Радянську армію, а 14 березня 1952 року звільнений в запас у зв’язку з хворобою. Перебуваючи на службі, він лежав близько п'яти місяців в госпіталі в психіатричному відділенні, де скаржився на часті головні болі. Нам відомо, що Михайло Данилович в дитинстві ріс кволим, хворобливим хлопчиком, мав погану пам’ять.
Так, згідно «Постанови про призначення судпсихіатричної експертизи» від 9 серпня 1965 року Михайлу було назначено експертизу, яку мали провести лікарі Волинського обласного психоневрологічного диспансеру. У цій постанові написано, що на допитах Дробот поводиться якось дивно, весь час посміхається, швидко забуває раніше сказане, скаржиться на головні болі.
Михайла оглянули психіатри та визнали здоровим та підсудним. У в’язниці стан здоров’я Дробота погіршився. Загострився гастрит, турбували печінка та головні болі. Дружина просила про курортне лікування та медичний нагляд. Дробот переживав за малолітніх дітей, які залишилися з дружиною, та стареньку матір з інвалідністю.
18 листопада 1965 року на судовому засіданні Михайлу Дроботу надали останнє слово.
Він сказав: «Я вважав себе чесним і таким, що нікого не підведу», а також: «частково себе визнаю націоналістом і відношу себе до них, розділяв з такими, як і я, антирадянські думки». На суді він зазначив: «Усі книги я взяв від Онуфрія Мацьохи і всі відповіді на мої запитання давав Мацьоха». Головною ж стала його фраза: «Я відчув, що в мене зародилась націоналістична ідея».
22 листопада 1965 року Судова колегія з кримінальних справ Волинського обласного суду визнала Дробота Михайла Даниловича винним за ст. 62 ч. 1 та ст. 84 ч. 2 КК УРСР. Остаточним покаранням визначили чотири роки позбавлення волі без заслання та конфіскації майна. Покарання він відбував у таборі № 2 у Мордовській АРСР. Звільнений 4 грудня 1968 року.
За два місяці до проголошення незалежності України Михайла Даниловича – реабілітували, відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Сталося це 17 червня 1991 року. У висновку зазначено, що обвинувачення було побудоване на суперечностях у показах деяких свідків.
До Дігтіва він приїхав з другою дружиною – Катериною Жук. Її теж у свій час судили за участь ОУН. Справа займає аж три томи.