Світлина 1919 року: розархівування імен

Віталій Скальський

Подякувати

3 серпня 2026, 18:30

  2123

Зберегти

Фотографія штабу Володимир-Волинського бойового загону, зроблена 6 травня 1919 року у Горохові – добре відома історикам, краєзнавцям та навколоісторичній волинській спільноті. Її багато раз друкували і передруковували. Але лише зараз дійшли руки спробувати дослідити біографії осіб, зображених на фото

У 1930 році у часописі «Літопис Червоної Калини» (Число VII–VIII за 1920 рік) опублікована світлина з підписом «Штаб «Володимир-Волинського боєвого загону»». Фото є ілюстрацією до статті Арсена Річинського «Бої за Володимир-Волинський».

Ця фотографія неодноразово передруковувалась і часто використовується для ілюстрації подій у Володимирі на межі 1918 та 1919 рр. та тогочасної польсько-української війни.

Арсен Річинський – лікар, регіональний політик, просвітянин, пластун, активіст руху за українізацію православної церкви на Волині. Проживаючи у Володимирі зібрав свідчення про бої між польським та українським військом за Володимир у січні 1919 року та подав їх у вигляді статті для друку у «Літописі Червоної Калини».

Фото було зроблено, як стверджує Арсен Річинський, 6 травня 1919 року у Горохові. Ймовірно, саме туди відступив бойовий загін після січневого відступу з Володимира. Сумніватися у даті та місці фотографування підстав немає.

У статті «Бої за Володимир-Волинський»є опис осіб, зображених на фотографії: «Зліва на право сидять — начальник повітової міліції в Володимирі Микола Баламут і сотник Юхим Бунда; стоять — Микола Панасевич (писар), Юрко Бунда (начальник постачання), Гуща (курінний), Харитон Радчук (осаул), і Федір Тарасюк (старшина для доручень)».

Хто ж ці люди?

Микола Баламут

Біограма Миколи Баламута опублікована у довіднику Руслани Давидюк «В інтер’єрі міжвоєнної Волині».

Народився у 1894 році у с.Матів Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Тепер — село у складі Сокальської міської громади Шептицького району Львівської області. Був начальником повітової міліції у Володимирі та повітовим комісаром доби УНР. Жив та працював у Горохові. Балотувався на виборах до парламенту. Під час Другої світової війни – головний бухгалтер фінвідділу гебітскомісаріату у Горохові. Радянською владою засуджений на 25 років. Помер 17 червня 1952 року в ув’язненні.

Юхим Бунда

Єдиний з цієї світлини, на честь кого названа вулиця. І водночас – біографічні дані про нього майже відсутні.

Родина Бундів мешкала у с. Білі Береги і була дуже чисельною: станом на 1912 рік - більше 50 осіб з таким прізвищем зі 108 православних мешканців села. Двоє чоловіків мають ім’я Євфимій (Юхим) – 33-річний син Карпа та 13-річний син Матвія. От хтось із них і став сотником та захисником Володимира у січні 1919 року.

Ім’я Юхима Бунди згодом неодноразово виринає на сторінках документів 1920-х – 1930-х рр. у контексті діяльності різних українських громадських та політичних організацій, а також місцевих та загальнопольських виборчих кампаній.

Вважається, що Юхим Бунда був розстріляний комуністами у володимирській в’язниці 22 червня 1941 року. Утім, документального підтвердження цьому факту немає.

Микола Панасевич

В описі фотографії згадується писар Микола Панасевич. Також Річинський у тексті статті говорить, що він «з Володимира».

У списках парафіян Успенського собору за 1912 рік (кадр 462) числяться 15-літній Микола Антонович Панасевич та 28-літній Микола Андрійович Панасевич.

У художніх спогадах Святослава Панасевича «Дезертир» є невеликий сюжет про його дядька Миколу, який наприкінці 1918 року агітував свого брата Володимира приєднуватись до української армії. Цей сюжет цілком суголосний подіям листопада 1918 року у Володимирі, коли після Комп’єнського перемир’я австро-угорський гарнізон у Володимирі почав евакуюватися на батьківщину, а місто опинилося у стані хаосу та безвладдя. Тож легко зрозуміти, що Микола зі спогадів Святослава Панасевича та Микола Панасевич зі світлини – одна й та ж особа.

Знаючи родовід Святослава Панасевича нам легко встановити, що батька нашого Миколи Панасевича звали Антон. Отже, співставляючи спогади та парафіяльні списки визначаємо, що зображений на світлині Микола Панасевич народився приблизно 1897 року. Щоправда метричні книги Успенського собору, парафіянами якого була родина Панасевичів за цей рік не збереглась. Тому, встановити точну дату народження наразі не вдається.

У 1925 році на Миколу Панасевича звернула увагу преса СРСР. У радянських газетах повідомлялося про його жорстоке побиття у володимирській в’язниці, куди вочевидь Микола потрапив через свою політичну роботу.

Подальші пошуки приводять до документації так званого «процесу 151-го»: судового процесу проти членів Комуністичної партії Західної України у Володимирському повіті за спробу організації ними протипольського повстання та приєднання Волині до УРСР. Микола Панасевич свою провину визнав та був засуджений до безстрокового ув’язнення.

Подальша доля Миколи Панасевича нам невідома. Утім, у місті ще живуть його нащадки. Можливо, краєзнавцям вдасться зустрітися з ними і біографія буде доповнена.

Юрко Бунда

Постать Юрія Бунди ідентифікувати не вдалося. У списках прихожан немає ані Юрія, ані Георгія Бунди. Сподіваюсь, що знайдуться нащадки або ж родина і нам вдасться відтворити його біографію.

Харитон Радчук

Харитону Радчуку пощастило. Йому присвячено некролог. Звідти ми отримуємо інформацію про час і місце народження, роботу, військовий досвід та час смерті і місце поховання.

А його син – Сергій Радчук, написав спогади «Я обрав Канаду». Також життєпис Харитона потрапив до «Біографічного довідника до історії українців Канади». Утім, деякі дані ми таки уточнимо.

У статті Арсена Річинського стверджується, що Харитон Радчук був осавулом з с.Яковичі. Також Харитон Радчук, підписаний як «хорунжий Радчук» є автором спогадів «Бої за Володимир-Волинськ», опубліковані у газеті «За Україну» 14 січня 1945 року та републіковані у «Літописі Волині» у 1955 році. Ці спогади нічого не додають до біографії Харитона Радчука, але є цінними для історії міста.

Тож довелося звернутися до інших джерел. Зокрема, до Сповідних відомостей церков Володимирського повіту за 1912 року, які зберігаються у Державному архіві Житомирської області. У цьому документі знаходимо згадку про 17-річного мешканця Якович Харитона Тимофійовича Радчука.

Далі звертаємося до метричної книги церкви у с. Микуличі (Яковичі – частина саме цієї парафії). У ній є запис, що 28 вересня 1895 року у селянина с.Яковичі Тимофія Радчука і його дружини Агрипини народився син Харитон. Власне, це і є зображений на світлині осавул Харитон Радчук.

Після отримання освіти працював волосним писарем у рідній волості. Під час Першої світової війни мобілізований до Російської імператорської армії, де отримав звання поручника. Не пізніше початку 1919 року долучився до оборони Володимира від наступу польського війська.

За часів польської Волині деякий час був війтом гміни Микуличі Володимир-Волинського повіту.

Під час Другої світової війни працював у нацистській окупаційній адміністрації - районовій управі. Принаймні, так згадує Галина Коханська. У 1949 році прибув до Канади.

У 1962 році Харитона Радчука ми зустрічаємо уже як заступника бібліотекаря читальні «Просвіта» у Вінніпезі (Канада). Також він був співробітником Інституту дослідів Волині та членом товариства «Волинь».

Помер 24 червня 1964 року. Похований на цвинтарі ГленІден у Вінніпезі. Дружина – Віра. Син – Сергій (1926-2021).

Про хорунжого Гущу та старшину Федора Тарасюка (як стверджує Арсен Річинський – з Верби) жодних біографічних відомостей віднайти не вдалося. Тут можуть допомогти хіба що випадкові архівні, пресові, мемуарні чи генеалогічні знахідки.