Три Андрії. Як Волинська трагедія розділила одну родину
79967 
Ця історія – про трьох моїх дядьків, які мали однакове ім'я та прізвище – Андрій Луцик, а також про українсько-польське протистояння на Волині у 1943 році. Один із них був моїм рідним дядьком, а двоє інших – двоюрідними.
Коли дослідники пишуть про протистояння на Волині, то найчастіше розповідають про діяльність політичних організацій, військових формувань, командирів УПА чи Армії Крайової. Значно рідше в центрі уваги опиняється звичайна українська родина, життя якої стало відображенням тих історичних процесів.
За одним столом
На початку XX століття Липники були одним із невеликих поліських сіл. Основу населення становили українські родини, поруч із якими проживали польські сім'ї. У міжвоєнний період польська громада значно збільшилася внаслідок державної колонізаційної політики Другої Речі Посполитої та переселення сюди військових осадників.
Попри це, у повсякденному житті зберігалися звичайні добросусідські стосунки. Люди разом працювали, торгували, позичали реманент, допомагали один одному під час жнив чи пожеж. Ніхто тоді ще не міг передбачити, що через кілька десятиліть це село стане одним із символів українсько-польської трагедії на Волині.
Однією з найбільш шанованих українських родин Липників були Луцики. Три рідні братиМикита,Семен і АдамЛуцики жили неподалік один від одного, господарювали на власній землі й підтримували тісні родинні зв'язки.
Наприкінці 1910-х – на початку 1920-х років у братів Луциків майже одночасно народилися сини. За давньою родинною традицією кожного з них назвали Андрієм. Так у великій родині з'явилися – Андрій Микитович, Андрій Семенович та Андрій АдамовичЛуцики.
Їхнє дитинство проходило в одному середовищі. Вони виховувалися в українських православних родинах, працювали разом із батьками, допомагали по господарству, пасли худобу, заготовляли сіно, їздили до лісу, разом святкували родинні свята.
Андрій Микитович та Андрій Семенович ще в юному віці почали брати участь в українському громадському житті. Вони допомагали організовувати культурні заходи, підтримували діяльність «Просвіти», спілкувалися з молоддю сусідніх сіл.
Андрій Адамович більше уваги приділяв господарству й особистому життю, менше цікавився політичною діяльністю.
На початку 1930-х років ці відмінності ще не були помітними. Родина залишалася єдиною, а політичні суперечки не руйнували стосунків. Усі троє Андріїв продовжували зустрічатися на сімейних святах, допомагати один одному в господарстві та підтримувати зв'язки між родинами.
Однак друга половина 1930-х років стала переломним етапом не лише в історії Волині, а й у житті родини Луциків. Саме в цей час троє двоюрідних братів поступово почали обирати різні життєві шляхи.
Перші тріщини
У 1937 році Андрій Микитович вступив до Організації українських націоналістів. Незабаром до підпілля долучився і його двоюрідний брат Андрій Семенович. Обидва швидко проявили організаторські здібності та займалися створенням осередків ОУН у Липниках, Полицях, Яблунному, Антонівці та інших селах Березнівщини. А також проводили ідеологічну роботу серед української молоді.
Їхня діяльність не залишилася непоміченою польською владою. У листопаді 1938 року на Волині розпочалася масштабна репресивна акція проти ОУН. Лише протягом кількох місяців провели десятки арештів членів ОУН у Костопільському, Сарненському та інших повітах Волині.
До числа заарештованих потрапили й Андрій Микитович та Андрій Семенович Луцики. Польська поліція інкримінувала їм участь у діяльності Організації українських націоналістів та створення підпільної мережі на Березнівщині. Особливо тяжкою була доля Андрія Микитовича. Його засудили до ув'язнення в концентраційному таборі Береза Картузька.
У родинних спогадах збереглися відомості про жорстоке поводження з ув'язненими. Перші тижні Андрій перебував у карцері, частково заповненому водою, де не міг ані сісти, ані лягти. Наслідком стали тяжкі ревматичні ураження, які супроводжували його все життя.
Однак вересень 1939 року несподівано змінив долю багатьох ув'язнених. Після вступу радянських військ до Західної Волині адміністрація Берези Картузької припинила існування, а політичних в'язнів звільнили. Для Андрія Микитовича це означало не завершення боротьби, а лише початок нового її етапу.
Іншим шляхом ішло життя Андрія Адамовича. Він одружився з полькою. На той час подібні шлюби не були чимось винятковим для багатонаціональної Волині. Родинні зв'язки між українцями й поляками існували в багатьох селах, і ще наприкінці 1930-х років вони не сприймалися як перешкода для спілкування між родичами. Саме тому ніхто з Луциків тоді ще не міг передбачити, що через кілька років цей шлюб стане одним із чинників трагічного розколу всієї родини.
Державник і підпільник
У червні 1941 року радянська влада залишила Березнівщину. Разом із відступом Червоної армії відкрилася можливість, яку українські націоналісти сприйняли як шанс відновити українську державність. Для Андрія Семеновича та Андрія Микитовича Луциків це був час найбільшої активності.
Саме Андрій Семенович став одним із тих діячів, які взяли на себе організацію української адміністрації на Поліссі. Після проголошення 30 червня 1941 року Акта відновлення Української Держави він очолив Сарненську окружну управу. Разом із похідними групами ОУН Андрій організовував українське самоврядування, формував районні управи, призначав старост, створював українську поліцію, відкривав школи та закликав населення підтримувати нову українську владу.
Тоді й Березнівщина вперше за багато століть отримала можливість нехай і ненадовго, але керуватися українською адміністрацією. Газетні публікації того часу свідчать, що Андрій Семенович особисто виступав перед населенням, проголошуючи відновлення української державності та закликаючи українців до самоорганізації. Цей період став вершиною його політичної діяльності.
У той самий час іншу місію виконував Андрій Микитович. Після звільнення з Берези Картузької він повернувся до підпільної роботи. Добре знаючи Березнівщину, він займався розбудовою мережі ОУН, підтримував зв'язок із місцевими проводами, організовував військові вишколи української молоді. Коли стало зрозуміло, що німецька окупаційна влада не збирається підтримувати українську державність, діяльність українського підпілля поступово переходила в нелегальне становище.
У 1942–1943 роках Андрій Микитович став керівником розвідки Північної групи УПА, відомим під псевдонімами «Печериця» та «Касьян». Його діяльність охоплювала практично все Рівненське Полісся.
Німецька окупаційна влада спочатку спиралася переважно на українську місцеву адміністрацію та українську допоміжну поліцію. Старостою Липників було призначено Микиту Луцика – батька Андрія Микитовича. Добре володіючи німецькою мовою, він став посередником між окупаційною владою та місцевим населенням.
За родинними спогадами, Микита Луцик неодноразово допомагав як українським, так і польським родинам. Він попереджав людей про відправлення на примусові роботи до Німеччини, допомагав приховувати молодь і намагався пом'якшувати виконання окупаційних розпоряджень щодо поставок продовольства.
Саме тому до початку 1943 року в Липниках ще не відчувалося відкритого українсько-польського протистояння. Проте після масового переходу української допоміжної поліції до Української повстанської армії німецька адміністрація почала формувати нові поліцейські підрозділи з місцевих поляків. Одночасно в польських селах і колоніях почали виникати озброєні загони самооборони. Липники стали одним із таких пунктів.
Вирок для свого
Тоді українсько-польський конфлікт уперше безпосередньо торкнувся родини Луциків. Польські поліцаї добре знали місцевих жителів, їхні родинні зв'язки та участь окремих членів родини в українському підпіллі. За родинними свідченнями, інформація про діяльність Андрія Микитовича та інших підпільників почала надходити до німецької адміністрації саме через місцеві польські структури. Наслідки не забарилися.
На початку 1943 року німці за сприяння польської самооборони заарештували Микиту Луцика та його сина Леоніда. Основною вимогою було, щоб Андрій Луцик, на той час вже керівник розвідки УПА Північ, здався німцям. Цього звичайно що не сталося, тоді б загинув би й Андрій. Після жорстоких катувань Микиту та брата Леоніда розстріляли. Згодом були по-звірськи вбиті матір Ганна та брат Микити – Сисой. Родинне господарство було спалене.
Тоді для Андрія Микитовича війна стала не лише боротьбою за українську державу. Вона стала особистою трагедією.
В цей час в Липниках зібралася велика кількість поляків з навколишніх польських колоній. Зі спогадів Владислава Гермашевського відомо, що польська самооборона Липників отримала від німців зброю, організувала систему чергувань і патрулювання та підтримувала постійний зв'язок із жандармерією в Березному.
Сам Владислав писав, що поляки свідомо погодилися на співпрацю з німцями, розраховуючи таким чином урятувати мешканців села від можливого нападу українських повстанців. Водночас він визнавав, що окремі рішення самооборони лише загострювали конфлікт. Особливо це стосувалося передачі захопленого українського повстанця до рук німецької жандармерії.
Уже через багато років Гермашевський писав, що вважав це великою помилкою, адже після цього будь-який діалог між польською самообороною та українським підпіллям став практично неможливим.
Дедалі більше загострювалися відносини та всередині самої родини Луциків. За родинними спогадами, після одруження Андрія Адамовича Луцика з полькою його сімейне коло дедалі більше інтегрувалося до польського середовища. Якщо раніше це не мало жодного політичного значення, то в умовах війни будь-які контакти почали оцінюватися вже не як родинні, а як політичні.
Саме тоді, за свідченнями членів родини Луциків, польська рідня Андрія Адамовича, що проживала в сусідньому селі Антонівцях, почала передавати представникам польської самооборони відомості про діяльність українського підпілля та окремих його учасників. Сьогодні надзвичайно важко документально простежити обсяг цієї інформації та її вплив на подальші події.
Розслідування, яке проводило українське підпілля, привело до висновку, що його діяльність становить загрозу для безпеки організації. Найбільш драматичним було те, що одним із керівників підпілля на цій території був його двоюрідний брат – Андрій Микитович Луцик («Печериця»).
На той час «Печериця» вже належав до керівного складу ОУН і в Службі безпеки відповідав за діяльність розвідки. Для нього справа Андрія Адамовича була не лише службовим розслідуванням, а й особистою трагедією. За свідченнями родини, саме Андрій Микитович був змушений брати участь у розгляді справи свого двоюрідного брата. Після завершення розслідування суд визнав Андрія Адамовича винним у співпраці з противником і ухвалив смертну кару. Виконати вирок доручили не сторонньому повстанцеві, а рідному братові засудженого, який одночасно був й двоюрідним братом Андрія Микитовича Луцика.
Між архівом і родинним переказом
На сьогодні мені не вдалося виявити матеріалів підпільного суду чи інших архівних документів, які дозволили б повністю реконструювати перебіг цієї справи. Тому основою реконструкції залишаються родинні перекази, що передавалися в сім'ї Луциків протягом кількох поколінь.
Ця історія має ще один вимір. Через вбивство батьків Андрія Микитовича Луцика та спалення його господарства пішло з димом усе село Липники. На той час українців в селі вже не залишилося, їхні хати позаймали поляки з навколишніх польських колоній.
У дитинстві я неодноразово чув про це від своєї матері Софії Микитівни Луцик(маленької сестри Андрія Печериці), якій під час трагедії Липників було лише два роки та вісім місяців. Більшість подій вона знала вже зі спогадів своїх старших братів – Бориса та Йосипа Луциків, безпосередніх свідків війни, а також інших родичів. Саме так ця історія збереглася в пам'яті родини. Показово, що аналогічним шляхом формувалася й пам'ять польської сторони.
Перший польський космонавт Мирослав Гермашевський, якому під час знищення Липників було близько півтора року, не міг особисто пам'ятати описувані події. Владислав Гермашевський, старший брат Мирослава, був очевидцем трагедії, однак і його спогади були записані лише через багато десятиліть після війни. Отже, як українська, так і польська родинна пам'ять ґрунтується на поєднанні особистих спогадів старших очевидців, розповідей членів родини та подальшого осмислення пережитого.
Історія підпільного суду над Андрієм Адамовичем Луциком та спалення Липників демонструє, що українсько-польське протистояння на Волині не обмежувалося зіткненням двох національних спільнот. Воно проникало всередину окремих родин, де політичний вибір окремих її членів міг поставити під сумнів самі засади родинної солідарності. Незалежно від того, як у майбутньому буде документально оцінено всі обставини цієї справи, сам факт її існування в родинній пам'яті Луциків свідчить про глибину трагедії, яку пережило покоління війни.